©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon
  • Покоління Ї

Пізнати Україну справжньою: проект Ukraїner

Автор: Надія Миколаєнко

Фото: Ukraїner






Ukraїner – це не черговий тревел-блог. Ukraїner – це медіа-проект, який показує нам Україну такою, якою ми давно її відчуваємо, але не могли побачити раніше; показує світові Україну і українців такими, якими вони є, а не якими їх звикли сприймати.

З Богданом Логвиненком, автором ідеї проекту, українським письменником та журналістом, зустрічаємося у Львові. Галичина – останній з 16-ти регіонів, на які команда умовно розділила територію України. Дослідженням цього регіону завершиться дворічний цикл експедицій. Тож як почати довіряти «чужинцеві» і відчути в собі героя, як припинити бачити у всьому зраду і натомість змінювати свою країну власними зусиллями – на прикладі досвіду Ukraїner.


Богдан Логвиненко
З чого все почалося

Створення Ukraїner – це насправді дуже довгий процес усвідомлення. Ти весь час чуєш від іноземців: «Що це за країна? Нічого про неї не знаю». Або знають якісь жахи, адже більшість асоціацій, які викликала Україна – це війна, катастрофи, олігархи і т.д. Але я не міг розповісти, що це за країна. Не вистачало того, чим можна охарактеризувати її. Я відчував, що необхідно зробити щось таке, аби показати Україну, пояснити те, що відбувається тут, через історії звичайних людей. І зробити це максимально яскраво.

Зимою 2016-го року я спостерігав, як іноземні журналісти знімають ті самі історії, які фіксуєш ти. Але ти розумієш, що можеш робити це краще, глибше, якісніше. Просто тому що ми значно глибше розуміємо тему. До того ж ці історії можуть поєднувати різні країни, агломерації, континенти. І це те, з чого почався Ukraїner.

Ми для себе поділили Україну на умовні 16 регіонів, історичних земель. І почали подорожувати.



Кожен здатний на дива

Люди часто хочуть бачити негатив. Вони на нього налаштовані. Але наші історії сфокусовані на позитиві. Не можна сказати, що ми уникаємо якихось проблем. Справа в тому, що деякі проблеми вже стали моветоном. Всі жаліються на низькі пенсії, чи вирубку дерев. Але від цього нічого не змінюється. Ми знімаємо історії про тих, хто намагається дерева зберегти. Це просто зміна фокусу. Коли ми показуємо тих, кому вдається у складних умовах щось створювати, змінювати, зберігати – це надихає інших людей. Це допомагає зрозуміти, що зміни можливі і навколо не лише «зрада».


Слова про те, що все погано, повторюються від героїв до героїв. І ми ці слова вже сприймаємо як якусь нескінченну українську пісню про тугу, яка так чи інакше має фігурувати в будь-якого героя. Навіть якщо він Бетмен, чи Спайдермен – він все одно спочатку заспіває тужливу пісню, а потім вже буде створювати дива. Так склалося, це наша традиція, культура. Це є в нашій літературі, класичній і частково сучасній. Більшість персонажів негативні. І тому люди, які на цьому виросли – вони себе так і бачать. Вони могли би значно більше, але вони не бачать себе героями. І відкидаючи цю частину тужливу – ми робимо з них героїв, показуємо якими вони можуть бути. І насправді вони є такими. Для багатьох це стає поштовхом до чогось нового. До нового кроку, етапу. Для когось це відкриття нових можливостей, або нового дихання. Звісно, поширення інформації про людей – це теж величезний плюс. Але я знаю історії, коли і без масового поширення тих чи інших відео – це страшенно допомагало нашим героям. Бо досить багато людей коли не бачать прикладів інших і себе з боку – вони зневірюються, вигорають.

Але ми ніколи не можемо казати, що наші історії змінили кардинально чиєсь життя. Наша історія – це одна невеличка деталь з життя героя.

Руйнувати стереотипи – зберігати традиції

Комунікаційні проблеми в Україні практично відсутні, натомість є проблеми із порозумінням. Серед наших героїв є іноземці, які приїхали до України і розпочали тут свою справу. Коли ми з ними спілкувалися, перше що ми чули: «А у вас не буде питань про те, чи подобаються нам українські жінки?». Тобто журналісти здебільшого приїжджають до іноземців і цікавляться цим. І тут вже проблема не мовного бар’єру.


Ще з перших днів подорожі нам стало зрозуміло, що Україна є дуже мультикультурною. Ми такою її і хочемо показати. Тому ми почали знімати і випускати історії про нацменшини. Зокрема і про ромів. Українське суспільство через певні стереотипи має недовіру до представників ромського народу. Відповідно, у ромів також є недовіра розказувати про себе, підпускати журналістів. На початку проекту, під час зйомок в одному з сіл Закарпаття, виникла напружена ситуація, адже роми вже були героями якихось сюжетів, у яких їх використовували в перебивках з кримінальної хроніки, намагалися показати найстрашніший побут, який ми не можемо зрозуміти. Але щоб знаходити порозуміння, ми намагаємося максимально показати, що і як ми хочемо зробити, про що буде цей проект і чому важливо розмовляти про національні меншини.


Якщо говорити про традиції і довіру – у різних регіонах є люди, які хотіли б передати і зберегти свої традиції. Але не передають, тому що не вірять, що це комусь цікаво і потрібно.

Коли ми приїжджаємо до наших героїв, вони іноді до кінця не розуміють, навіщо їм це. Той, хто вперше перед камерами, не розуміє, для чого вони. А для когось ці камери вже тисячні і люди думають: «Це просто чергові оператори, що вони можуть зняти? Поставлять якийсь закадровий голос, все перекрутять, і зроблять щось зовсім інше». Тому цей елемент недовіри ми з самого початку намагаємося подолати в кожній історії. Потім, коли відео виходить, ми дуже часто бачимо, як це змінює ставлення людей.

Нашу історію про святкування Маланки у Красноїльську подивилися півтора мільйони людей за декілька днів. До Красноїльська раніше приїжджали або якісь режисери, або знімальні групи, щоб робити фільми. Але місцеві жителі ніколи не бачили себе з позиції України. Тож коли ми приїхали на свято Маланки і вели звідти 24-годинний стрім, багато людей фактично вперше побачили себе невід’ємною частиною українських традицій. Адже Маланка у первозданному вигляді на території всієї країни збереглася лише у цьому селі.

Як «чужинці» творять позитивні зміни

У нас є історія про дівчину Катю, журналістку. Вона звільнилася з роботи в столиці, купила хату на хуторі Гойч (Полісся), щоб перетворити його на арт-резиденцію. Коли вона потрапила до хутора – зіштовхнулася з проблемою ворожості середовища. Хутір закинутий. Власники всіх 12-ти хат живуть у сусідньому селі. Катя півроку намагалася бодай з кимось домовитися, щоб їй продали хату. Але недовіра фактично знищує цей населений пункт. Люди не можуть повірити, що землі, які вони насправді не використовують, ніхто не буде захоплювати. Натомість Катя у боротьбі використовує лише позитив і посмішку. Це працює, і ворожість перетворюється на прихильність.


Схожа історія – про Дмитра та Надію. Пара переїхала до села Шершенці Одеської області. Там вони почали відновлювати українські традиції, вдягатися у традиційний одяг, створили невелику етносадибу і почали виробляти молочні еко-продукти. Спочатку місцеві жителі дуже скептично ставилися до новоприбулих, але згодом активна діяльність Дмитра та Надії поступово почала змінювати свідомість односельчан.


Дмитро та Надія із сином в етносадибі

Це поширена історія для сіл, де з’являється «чужинець». Ці дві історії – те що ми бачимо по всій Україні. Подібне відбувається у кожному регіоні, в кожному селі. Мені здається, що навіть і в містах. Часто люди не в змозі домовитися за спільний клапоть землі. Коли вже насправді немає віри в те, що можна робити якісь спільні проекти, довіряти один одному, щось змінювати на власному подвір’ї і у власному під’їзді – тоді у людей з’являється бажання переїхати за обрій, зробити там те, що не вдалося зробити тут.

Бути першими

Зараз складно починати. Складно робити продукт українською тоді, коли в нас практично немає схожих проектів. Оскільки їх дуже мало – ми потрапляємо в мильну бульбашку: Ukraїner не є в рекомендаціях YouTube разом з іншими відео. Співпадають або російськомовні, або англомовні. Ми опиняємося між двома мовними середовищами. Поступово кількість глядачів Ukraїner буде рости. Адже все більше людей хочуть українського. Це лише питання часу. Ми живемо в Україні і ми створюємо контент мовою країни, в якій живемо. Ми використовуємо саунд-треки виключно з українською музикою. Для нас не так важливі мільйонні перегляди, як розуміння того, що ми свій україномовний продукт докладаємо у велику скарбничку української культури. Це найважливіше.


Спочатку набити собі руки і ноги на інших хороших проектах, а потім вже шукати, що можна зробити нового, де можна стати першовідкривачем. Але це мій шлях, я не можу давати поради, мій шлях не універсальний. Мені цікаво робити щось, чого ще не було. Робити медійні проекти, копіююючи із закордонних аналогів – це можливо, простіше, але від цього трохи менше отримуєш задоволення.

«Справа завжди в команді»

Будь-який великий проект творить команда. Коли знаходиться команда, яка хоче робити якісний продукт, знаходиться все – гроші, папір, фарба. Для мене було величезним викликом піти на командність, бо я досить довго все робив сам, займався особистими проектами. Мені складно було делегувати і довіряти. Це, на щастя, у якийсь момент змінилося, що і дало можливість робити Ukraїner. Тому я ніколи не можу сказати, що проект – це виключно моя заслуга.


За два роки до роботи долучилися понад 200 волонтерів. Проте не на всі волонтерські позиції достатньо людей. Монтажерів нам не вистачає весь час.

Є мови, на які бракує перекладачів. Польська або німецька у нас завжди першими ідуть в переклад, а далі вже – російська, англійська, чеська, грузинська. Ми не намагаємося перекласти всі тексти. Ми визначаємо пріоритетні історії, потенційно цікаві для кожної країни.

Що далі?

Наступного року буде продовження. Ми проїхали практично всю Україну і необхідно на наступні два роки змінити формат, щоб не робити те саме. Ми зараз в пошуку. Кардинальних змін не буде – будуть змінені презентації регіонів. Ми хочемо давати більше інформації. Буде крім цього кілька тематичних спецпроектів.

Зараз я переозвучую трохи наші історії і вони виходять на Українському радіо. Їх також можна скачати як подкасти (англ. неологізм podcast — це те саме, що радіопередача, тільки записана в MP3-файл і викладена в Інтернет для вільного завантаження—ред.). Ще рано говорити про друковане видання матеріалу. Ми плануємо, але в нас поки немає на це людей.

Не можу сказати, що ми можемо досягнути своєї мети цілком у якийсь один момент. Ми її досягаємо поступово, повільно, невеличкими кроками. Кожні півроку влаштовуємо з’їзд з командою волонтерів. Ми дискуємо, обговорюємо, чи справді ми залишили для себе ті цілі, які ставили на початку? Чи ми досі йдемо туди, куди хочемо йти? Чи нові проекти, які будуть стартувати з наступного року, підсилюють ці цілі, чи вони все розпорошують? І все говорить про те, що ми на правильному шляху.

Що таке «Україна»?

У різних регіонах ми питали людей, чим для них є Україна. Мені здається, що більшість людей бачать Україну в якомусь дуже самобутньому самовідданому народі, який тут живе. Мені складно відповісти, чим для мене є Україна. Це відчуття постійно змінюється. З кожною новою подорожжю я знаходжу все більше й більше відповідей. Через історії, які є на Ukraїner, ми намагаємося показати, що таких відповідей є мільйон. І ця різність нас об’єднує.


Дізнатись більше та підтримати проект можна тут: Ukraїner