Автор: Назар Салабан
Американець Девід танцює гопак, розмовляє майже ідеальною українською та реалізовує себе в Україні. Вже другий рік поспіль хлопець мешкає в Самборі на Львівщині та намагається подорожувати Україною так часто, як випадає нагода. Девід приїхав в Україну ділитися досвідом як волонтер Корпусу миру і зараз працює в міській раді Самбора. Американець намагається полегшити взаємодію міськради з громадою та навчити студентів як відкрити власну справу. Своїми думками про Україну та про те як можна змінювати світ довкола себе Девід поділився з Поколінням Ї.
Як ти потрапив у громадський сектор?
Я мексиканського походження і, хоч мешкав у Каліфорнії, завжди підтримував зв’язок з сім’єю. Оскільки американська освіта дуже дорога – я навчався на фінансиста в Мексиці, бо через родину мав право здобувати освіту там. Правду кажучи, просто навчатись в університеті мені було нудно, тому я завжди шукав якісь активності. Кінець кінцем ми всі молоді, всі хочемо щось робити, ми любимо експериментувати. Моя позаурочна активність не завадила завершити університет з гарними балами.
Майже одразу після вступу в університет я потрапив в молодіжну організацію, мені тоді було сімнадцять. Ми часто організовували щось, тому управлінські навички приходили з досвідом. Відтоді я завжди старався тримати зв’язок з подібними структурами. Зрештою це завершилось тим, що в Мексиці ми з друзями заснували власну молодіжну організацію Colectivo Juvenil Actuemos Hoy (Молодіжна Організація “Давайте діяти сьогодні”- авт.).
Чим займалась ця організація?
До нас прийшло розуміння того, що не важливо скільки в тебе є знайомств і контактів, якщо хочеш щось зробити, то потрібно брати відповідальність на себе.
Ми зібрали активних знайомих, розповіли про проект і, на диво, всі нас підтримали. З нами працювали люди з різних сфер, бо важливо було врахувати всі інтереси.
Першочерговим завданням було розширити права молоді, бо для цієї категорії в законодавстві не було зазначено ніяких можливостей для створення пільг чи реалізації якихось проектів. Ми взаємодіяли з владою, а вони розводили руками, бо не було передбачено бюджету для молодіжних проектів. Перед тим, як наші напрацювання внесли як законопроект в парламенті, я поїхав в Україну як волонтер Корпусу миру. Будучи вже тут, одного ранку я побачив близько 20 повідомлень від своїх друзів з організації з текстом: “Друже, ти не повіриш! Наш законопроект прийняли!”. Разом з цим мені надіслали фото закону над яким ми працювали. Зараз він вже діє, а на початку закону є згадка про нашу організацію.
Чим займається Корпус миру?
Корпус миру США – це незалежне, неполітичне, нерелігійне і неприбуткове агентство виконавчої гілки Уряду Сполучених Штатів, яке було засновано президентом Джоном Кеннеді у 1961 році з метою зміцнення миру та дружби між людьми різних національностей і культур. Тобто Корпус миру надсилає експертів, які здатні і готові ділитися досвідом. Оскільки кожна країна-учасниця має свою програму, то, відповідно до наявних потреб, до неї скеровується експерт з тих чи інших питань. В Україні діють три програми: викладання англійської мови як іноземної, розвиток молоді і розвиток громад. З останньою, власне, я й працюю. В цьому секторі ми працюємо в громадських організаціях або державних установах. Кілька років тому міська рада Самбора подала заявку на участь у програмі Корпусу миру, згодом сюди приїхав представник організації і, після переговорів, Корпус миру затвердив Самбірську міську раду як приймаючу організацію-партнера для волонтера. Дякуючи цьому я і почав тут працювати.
Як ти потрапив в Корпус миру?
У волонтерській спільноті Корпус Миру вважається вершиною волонтерської діяльності. Оскільки я завжди намагався триматись ближче до волонтерської спільноти, то і дійти до рівня волонтера Корпусу миру було моєю мрією. Щоб вступити, потрібно подати заявку, резюме, купу інших дозволів, підтвердження того, що володієш темами, які вказуєш в анкеті.
В США Корпус миру дуже відомий, але не всі наважуються взяти участь у подібній програмі. Потрібно чітко розуміти, що, беручи участь в такій програмі, ти не отримуватимеш зарплату та не матимеш жодної забезпеченої посади після програми. Проте, тут є можливість отримати неоціненний досвід. Волонтери вважають цю програму корисною не лише для себе, а й для інших. Відбір проходять не всі, бо він таки доволі важкий. Мене декілька раз запрошували на інтерв’ю. Пам’ятаю перше – їх цікавило чи зможу я жити в іншій країні. З цим все було в порядку – раніше жив в Мексиці і то трохи мені зарахувалося як “закордон”. Також я жив у Китаї, бо певний час навчався там.
Чи знав у яку країну потрапиш?
При розподілі волонтерів ми можемо обрати лише три країни з усього переліку, а організація потім враховує наші побажання. Я зупинився на Україні, Косово і Албанії.
Чим зацікавила Україна?
Під час навчання я брав участь в студентській моделі ООН. Там ми мали виступати як представники країн членів цієї організації. В рамках цієї симуляції мені випало потрапити на засідання НАТО. Там я мав виступати як представник України. Я нічого не знав тоді про Україну, а однією з умов участі була повна обізнаність про стан справ в країні яку представляєш. Це був цікавий досвід, я дізнався більше не тільки про Україну, а й про Європу, довідався про багато нюансів колишніх радянських країн. Це дозволило почувати себе ближче до України і коли я дізнався, що Корпус миру працює в Україні, то я навіть не дуже думав про інші країни. Якби не прийняли в Україну, я б не знав що робити далі.
Ти знав у яку громаду потрапиш?
Нам пояснювали, що якби волонтери самі обирали громади, то всі були б в Львові, Києві або Одесі. Як звичайний американець, який не має відношення до України, знатиме про той же Самбір, Дрогобич, Калуш? Це дуже гарні міста, але про них не знають. Тому ми вибираємо тільки країну. Згодом, протягом трьох місяців навчальної програми, керівництво слідкує як ми адаптовуємося тут. В цей же час вони розглядають потенційні приймаючі організації, словом мають співпасти усі спільні інтереси, досвід і у волонтера, і у приймаючої сторони. Для Корпусу миру важливо створити для волонтера такі умови, щоб він залишився і пробув усю свою каденцію. Ми тут живемо добровільно і якщо ми виявимо бажання поїхати додому, то організація повинна допомогти у цьому. Такі структури як міські ради – складні організації, бо вони великі, мають багато нюансів, ще й прив’язані до законодавства. Іноді тут трохи важко діяти, бо тут насправді все залежить від всього. Не можна нічого рухати, бо треба діяти в рамках закону.
Що по приїзду вразило тебе?
По приїзду я одразу почав зустрічатись з кожним відділом і дізнався, що люди дуже хочуть щось робити, але іноді не знають як. І це зрозуміло, бо до Революції Гідності працювала якраз інша система, зовсім інша. Раніше, наприклад, все треба було узгоджувати з державою – дорожні роботи, об’єкти інфраструктури. Завдяки реформам вже є механізми для взаємодії з громадою. Є нереальне бажання, чиновників і громаду треба тільки навчити.
Як вивчив мову та скільки часу пішло на її вивчення?
Раніше я й слова не знав українською, анічогісінько. Як тільки приїхав сюди, то одразу ж у нас були курси, дуже інтенсивні. Ми вчилися щоденно по 4 години, це розмовна, письмова, сприйняття на слух. Я ледве витримав то все. З понеділка по суботу у нас було півдня мовного навчання і півдня технічного. Уявіть собі, людина, яка не знає мови, приїхала вивчати українську в Житомир!
В нас були певні завдання на застосовування лексики. Якось інструктор сказав піти і розпитати про певні продукти, а це були тільки перші тижні навчання. Ми прийшли в магазин і почали питатись про продукти, звісно з американським акцентом. Продавці на нас дивились і ніби говорили “що ти таке і звідки ти взялося?”. Одна продавчиня відповідала нам російською і до цього ми були не готові: “Что, что такое? Что дать? Сахар дать? Сколька? Какие салфетки?”. Ми з другом були дуже розгублені і думали “боже яка дивна українська мова тут вживається”. Ми не розуміли навіть про що йшлося! Потім нам таки пояснили що в деяких містах вживається російська мова або суржик і це було дуже цікаво.
Якось я переписувався зі знайомими, бо хотів практикувати мову, і, думаючи, що ми переписуємся українською, почав перекладати повідомлення. Я забив в перекладач те, що мені якось написали і мені показало, що це російська. Але коли змінив мову на російську, то писало навпаки, що текст українською. Тобто перекладач гугла не може перекладати суржик.
Помітно, що українську ти вивчив дуже добре, плануєш продовжувати вивчати її?
Зараз моя мета не просто говорити, а грамотно вести бесіду, тому я намагаюся підбирати цілі речення українською. Я думаю українською, іноді я навіть сни бачу українською! Для того щоб спілкуватися мовою треба прямо відчувати себе українцем. Вона дуже гарна, милозвучна, солодка, але не проста. Найбільша складність в відмінках та префіксах. От, наприклад, спочатку здавалось, що “вступати”, “приступати”, “ступати” це одне і теж, але виявилось, що ні.
А ще вимова! Думаю, треба ще трохи працювати над нею. Всі мої українські колеги переживають, що не знають англійську, так як я українську. Але коли я питаюсь скільки років вони жили в англомовному середовищі, то у відповідь чую – жодного року. Ну от, в тому й проблема!
Як тільки мене призначили до Західної України, то Житомирські друзі сказали, що мені пощастило, бо тут розмовляють літературною мовою. Коли я приїхав, то при першій зустрічі почув: “Честь, Девід! А як ся маєш? Як тобі в Україні, даєш собі раду?” А я такий: “Шо кому дати?” Я три місяці вчив українську і тут тепер хтось хоче, щоб я щось комусь дав? Так я зрозумів, що мовне різноманіття – це дуже цікаво, бо кожний регіон має свій діалект, свою говірку. Я можу сказати “пуцувати мешти на глянц до файного шпацера з куліжанками і кумпелями” і в Хмельницькому мене вже не зрозуміють, а в Львові навпаки. Я спеціально вивчаю таку галицьку говірку. Наприклад, коли пояснюю як посмажити мексиканську яєшню на пательні, то не всі розуміють на чому ж то я збираюсь її смажити.
Я почав вивчати українську за місяць до відправлення, але запам’ятав тоді тільки алфавіт, а говорити не міг. Знав, як сказати “Привет” але і то навіть не українською. Я ніби знав як сказати “Як справи?” але не знав як його застосувати. Найподібніше я знайшов “Як sparrow?”, як отой герой з Піратів (Captain Jack Sparrow - Капітан Джек Горобець - авт.). І ото до всіх підходив з тим “Як сперроу?”, і всі реготали, а я ж так старався! Я знав, що сам не дам собі ради. Шукав як буде “mother” українською і знайшов “мама”, а під словом був якийсь перелік “мама, мами, мамо, мамою…” Це були відмінки… Я собі дивлюся і думаю, а яка ж з них мама? А там прямо поруч такий же стовпчик і то множина, там ще складніше! Тоді я собі подумав “нашо вам стільки мам?”. В англійській мові відмінків нема. Зараз потроху, але вже можу вживати відмінки.
Бував вже в інших регіонах України?
У мене всі наступні вихідні вже розписані. Цього року склав собі такий маршрут, щоб потрапляти скрізь на день міста - Чернівці, Дніпро, Полтава. Я дізнався, що кожне місто має свої святкування. Крім того по роботі мене запрошують на різні конференції.
Чим пересуваєшся в подорожах?
Потягом. До речі, таке сполучення в Україні доволі зручне, мені подобається. А їжджу прямо в плацкарті. Там можна вирішувати всі свої питання і практикувати мову - “то моє ліжко, посуньте свої ноги туди” (сміється - авт.). Перше попадання в плацкарт контрастувало з американським пересуванням, бо у нас немає потягів, особливо в Західній Америці. Зате в Україні... так, може він трохи скромний, але ним дістанешся будь куди. Я об’їхав всю Львівщину, я попав в такі приховані села, про які навіть жителі Львівщини не знають. От візьмемо Стільсько. Там розташована історична столиця Білих Хорватів, туди важко потрапити, але можна.
Над чим працюєш в міській раді зараз?
Я працюю в відділі економіки і місто вже визначилось що розвивати потрібно туризм. А найбільшою перешкодою є транспортне сполучення, бо тут після 5-ої чи 6-ої години можна їздити тільки до Львова. Це типова проблема для таких містечок як Самбір.
Справа в тому, що є ще багато нюансів, бо підрядники маршруток отримують дозвіл від міністерства, потім вирішують в ЛОДА і так далі. На місцевому рівні поки важко, бо ще мало залежить від цієї влади. Це для мене було дуже дивно, бо, на відміну від цієї системи, в Америці міста мають більшу автономію і можуть навіть призначити мінімальну зарплату.
Кажуть, що з Україною в американців певний час асоціювався Чорнобиль. З чим Україна асоціюється сьогодні?
Багато знають про Чорнобиль. Це добре, що люди почали цікавитися Україною, навіть в контексті Чорнобиля. Про це потрібно знати, бо були великі жертви. Але я б хотів щоб і в нас всі знали про інші міста, культуру. На цій території зустрічалося багато національностей, тут творили історію. На Львівщину приїзджає багато поляків, але чому б не запросити, наприклад, італійців? За кордоном немає ніяких банерів чи білбордів про Україну. Люди не будуть знати про щось, поки ми їм не скажемо. Територія Львівщини, зокрема Самбір, мають дуже великий потенціал, але самі українці іноді не знають багато про неї. Це тому, що український менталітет особливий, ви не дуже звикли хвалити своє. В будь-якій країні є українська діаспора і було б чудово якби Самбір міг мати своє видання виключно для цієї діаспори, щоб тримати їх в курсі і мати якусь фінансову підтримку. Так можна і інвесторів закордонних шукати, і гостей заманювати, і тримати в курсі подій діаспору.
Чим наш менталітет для тебе особливий?
В нас є такі ж проблеми, різниця в тому, що американці трохи більше готові взяти на себе відповідальність.
Тут такого немає, бо сам знаєш – так було прийнято. Не дарма ж ходить приказка “моя хата скраю, нічого не знаю”. Але зараз потроху створюються умови, щоб залучити громадськість і та громадськість потроху сама ж створюється. Потрібно навчатися як спілкуватися з людьми, як вирішувати сварки, а це теж велика наука.
Що тебе мотивує до волонтерства?
Мене мотивують реакції людей, коли вони не знали як це зробити раніше, як укласти план дій, а ти їм допоміг. Словом, це їхня вдячність, от вона мотивує. Я не очікую на матеріальне щось чи політичну перспективу. Я маю бажання допомогти і мене мотивує натхнення. Ми тут обмінюємось думками і підходами. Я навчаюсь від своїх українських партнерів рівно стільки ж скільки і вони від мене, бо це нереально новий досвід.
Твоя улюблена цитата?
“Борітеся, поборете, вам Бог помагає”. Пів року тому я прочитав цю цитату Шевченка і зараз вона дуже актуальна. Бо, не зважаючи ні на що, треба рухатись вперед.