Автор: Ельзара Галімова
Три роки тому Аліна Марненко та Володимир Дідус залишили роботу в айті та почали займатися соціальним підприємництвом. Підштовхнули їх до цієї зміни враження друзів про один закордонний музей. Там незрячі люди проводять екскурсії у темряві у локаціях, які відображають повсякденне життя. Ідея, яка захопила співвласників, переросла у простір у Києві, який став майданчиком для знайомства та спілкування зрячих і незрячих людей. Співвласниця музею Аліна Марненко та гід Ігор Кушнір розповіли Поколінню Ї як руйнуються бар'єри між зрячими та незрячими.
До карантину
Початок березня 2020 року. У підвальному приміщенні на вулиці Гончара у Києві шумно. Тут знаходиться музей темряви, де тільки що закінчилась шкільна екскурсія.
“Вибачте, я написала вам повідомлення,” — 11 річна дівчинка торкається плеча чоловіка в чорних окулярах. Він бере папірець, швидко проходиться по ньому пальцями і посміхається. “Дякую! Без помилок написала, молодець! Дуже приємно!”
Ігору Кушніру 33 роки, він гід у музеї “Третя після опівночі”. Це 150 квадратних метрів, які повторюють звичні простори квартири, вулиці чи місця на природі з єдиною відмінністю — у абсолютній темряві. Тому і простір названий на честь найтемнішого часу доби. Учасники екскурсії виконують завдання, які пропонує їм незрячий провідник. Наприклад, взяти з холодильнику сік і налити його. У темряві відвідувачі переживають звичні дії інакше. Розвага стає для них освітньою, адже знайомить з життям незрячих людей.
Протягом екскурсії та після неї вони можуть ставити гіду будь-які питання.
Ігор залучений до різних соціальних проектів, на одному з яких декілька років тому чув презентацію Аліни Марненко про майбутній простір. Тоді він не сприймав ідею серйозно, але згодом став більше дізнаватися про музей у знайомих і навіть сам пішов на екскурсію.
“Я вийшов — світла не побачив, для мене світ залишився тим самим, яким був. Але я був вражений, наскільки реалістично відтворений простір. Потім я зрозумів, що хочу тут працювати. Я уявив собі, яку емоцію отримують ті люди, які бачать, і виходять на світло, якщо я, незрячий, отримав такі враження. Я хочу відчувати цю енергетику, бачити, відчувати посмішки людей” — пояснює Ігор, який працює у музеї з жовтня 2018 року.
Ігор поступово втрачав зір з дитинства і остаточно перестав бачити 12 років тому. Він співак, вчився в університеті культури і мистецтв, та співає стільки, скільки себе пам’ятає. За його словами, музика допомагає йому відтворювати у пам’яті візуальні образи та насолоджуватися ними. У музеї він також може втілювати свої таланти. “Третя після опівночі” іноді проводить квартирники у абсолютній темряві, під час яких Ігор співає під гітару.
Разом з Ігорем у музеї працює ще 5 незрячих гідів. Їхнє працевлаштування є однією з місій проекту, ділиться Аліна Марненко. Друга — зруйнувати бар’єри між зрячими та незрячими людьми. Вона звертає увагу на те, що для дітей така особливість, як відсутність зору, не грає великої ролі. Однак згодом вони обрастають стереотипами та для дорослих незряча людина характеризується перш за всем тим, що не бачить. “Ми кажемо, що у дітей ми формуємо ставлення, а у дорослих змінюємо його,” — пояснює Аліна.
З цим погоджується й Ігор, який жартує, що діти схожі на ураган, фізично виснажують, однак наповнюють своєю енергією. Діти не бояться ставити питання. “Їм приємно пояснювати, адже розумієш, що сієш зерно у майбутнє. Я змінюю їхнє ставлення до незрячих, а вони вже будуть краще пояснювати своїм дітям”.
Ігор — високий молодий чоловік з гучним голосом, який впевнено користується айфоном та епплівським годинником та активно дописує у фейсбуці. Він не скаржиться на життя та акцентує увагу не на проблемі, а на її вирішенні. Опанувавши сенсорний телефон, Ігор з друзями став навчати інших незрячих взаємодіяти з гаджетами в навчально-інформаційному центрі Українського товариства сліпих (УТОС). Крім того, він тренер-волонтер у реабілітаційних таборах, для людей, які втратили зір. Серед них є і учасники бойових дій на сході України.
“Як людина, я скажу, що мені у моєму місті жити комфортно, я себе прекрасно почуваю. Недоступність інфраструктури не заважає мені ходити на роботу і відчувати себе повноцінною людиною”, — заявляє він.
Втім, Ігор вказує на те, що головна проблема українських міст з точки зору інклюзивності, це відсутність системного підходу. У Києві мало озвучених світлофорів, почасти відсутні тактильні лінії на асфальті, не весь транспорт озвучується. Крім того, й суспільство, на думку Ігоря, ще лікується від радянського уявлення про те, що “незряча людина — це каліка і інвалід, якого треба запхнути у резервацію”. Він спостерігає позитивні зрушення, але вважає, що на це потрібен час.
До “Третьої після опівночі” Аліна Марненко та Володимир Дідус не займались соціальними проектами, працювали в галузі інформаційних технологій. Ідея зробити музей темряви в Україні прийшла до них випадково: про аналогічний музей за кордоном та враження від нього розповіли їм їхні друзі. Вони побували у ньому вже дуже давно, не могли поділитися деталями, але впевнено казали, що завдяки цій годині багато чого переоцінили у власному житті, почали цінувати його більше та менше скаржитися. Відчуття друзів вразили Аліну та Володимира, адже їхній досвід був пов’язаний не з традиційною лекцією, а з розвагою, яка залишила на них відбиток. Подумавши пару місяців, вони вирішили, що хочуть зробити щось схоже в Україні. Звернулися з ідеєю до Українського товариства сліпих, щоб почути перші враження. Там їм порадили контакти молодих активних незрячих людей, з Аліна та Володимир могли проконсультуватися чи буде це цікаво і корисно. Ігор був не єдиний, хто сприйняв пропозицію скептично. Ті, з ким спілкувались Аліна та Володимир, поставились до задуму дружньо, але не могли зрозуміти, навіщо це потрібно двом зрячим, та не думали, що ідея дійде до реалізації. Крім того, кому буде цікаво, як живуть незрячі люди та навіщо на це витрачати свій час? Ця недовіра не відлякнула співзасновників.
“У мене особисто ніколи не було сумнівів, що це те, чим варто займатися. Мені важливо робити те, що має цінність та бачити, як те, що ти робиш, приносить позитивний результат. І це не про мир у всьому світі, а про те, щоб зробити користь принаймні якійсь групі людей. Крім того, люди не тільки змінюють ставлення для незрячих, а й переосмислюють щось у своєму житті. Вони починають більш толерантно ставитися до інакшості людей, яку треба поважати. Це підвищення емпатійності є важливим,” — пояснює Аліна.
До запуску в Україні Аліна не була у Dialogue in the Dark, німецькій мережі музеїв темряви, яка існує вже більше ніж 30 років, чи в інших схожих музеях. Вона робила це принципово, щоб не працювати за зразком та не обмежувати себе готовими рішеннями. Локації для “Третьої після опівночі” мали показати буденне життя людини. Багато завдань придумували гіди, так поступово писали сценарій. Врешті простір вийшов настільки реалістичним, що деяким відвідувачам було соромно відкривати шафу у локації “квартира”, адже вони вірили, що це чиєсь помешкання.
За три роки існування у музеї побували більше 20 тисяч відвідувачів. Майже половина з них школярі. Музей відвідують також незрячі люди. Завдяки виставці мистецтва, вони можуть пізнати найвідоміші витвори скульптури, архітектури та живопису на дотик.
“Кожна людина змінює світ, але на жаль, люди не бачать глобально цих змін. Ми ж одразу бачимо плоди того, що ми робимо”, — впевнений Ігор. Він аргументує це таким прикладом: під час екскурсії він пояснював школярам, як запропонувати допомогу незрячій людині на вулиці. А наступного тижня колега прийшла на роботу з розповіддю: “Я сьогодні йшла біля метро “Університет”, до мене підбігли діти: “Ми були в музеї, де працюють незрячі, і нам казали, що треба допомагати. Ви будете переходити через дорогу?”
Карантин
12 березня 2020 року в Україні оголосили карантин. Музей, як і інші публічні простори, закрився для відвідувачів. Перед командою постало питання: як продовжувати втілювати свою місію, коли людям рекомендовано не виходити з дому?
Майже перед карантином організатори зібрали необхідну суму на “Спільнокошті” з метою восени відкривати музей темряви у Львові. У просторі, який матиме дещо інакше наповнення ніж київський, має працювати ще шість незрячих гідів. За три дні до оголошення карантину до команди приєдналась дівчина, яка куруватиме музей у Львові.
Нові реалії життя стали поштовхом до творчості команди. Учасники разом брейнштормили, який продукт вони можуть запропонувати своїй аудиторії. Умови самоізоляції визначили, що це має бути щось віртуальне. Серед ідей були як кулінарні майстер-класи від гідів, так і продаж музейних експонатів. Наразі їх відкинули на користь оптимізації ресурсів.
У співтворенні народився новий проект — дитячий онлайн-квест “5 почуттів”. Щодня діти віком 6-9 років можуть брати участь у інтерактивних онлайн-заняттях, де разом з гідом дізнаються факти про слух, нюх, тактильність та смак, та як вони допомагають незрячим людям. Таким чином, організатори навчають емпатії та толерантності з молодшого віку. Але наразі через ZOOM.
“Я особисто люблю довгострокове планування, — ділиться Аліна. — Але в умовах кризи, коли ти не знаєш, що буде через тиждень, треба змиритися з тим, що постійно потрібно оцінювати ситуацію і змінювати вектор, якщо щось працює не так”.
Що далі?
З послабленням карантину організатори пропонують прогулянки з гідами музею по місту та хочуть почати ремонт у Львові. Однак планувати щось наразі складно.
“Ми дійсно не знаємо, що буде далі. У нас не було такого досвіду, і нікого у кого у світі його не було. Тому нам треба готуватися до будь-яких варіантів та не обмежувати себе якимось рамками”, — вважає Аліна.
В Україні немає офіційної статистики стосовно кількості людей з порушенням зору. За неофіційними даними, їх більше п’ятдесяти тисяч.