• Покоління Ї

Тамара Горіха-Зерня: «Доцю» не просто читають, а переправляють на окуповані території»

Автор: Любов Загоровська

Тамара Дуда, відома в літературних колах як Тамара Горіха-Зерня – українська письменниця та волонтерка. Її дебютний роман «Доця» став відкриттям для усієї України у 2019 році. Книга отримала багато премій і нагород, зокрема відзнаку «Книга року» за версією BBC. Читачам Покоління Ї письменниця розповіла про свою роботу над книгою та привідкрила таємницю, про що буде її наступний роман.


Тамаро, розкажіть, звідки у вас такий псевдонім і чому саме такий?

Я була зареєстрована в соціальній мережі Фейсбук під своїм власним іменем, а потім програла в карти бажання і мені загадали змінити ім’я на псевдонім. Перебрала багато варіантів і Горіха-Зерня – останнє, що мені спало на думку. Я його написала, знаючи, що це ненадовго і що Фейсбук дозволить мені все повернути назад через якихось два місяці. Ця зміна викликала велике збурення, мені писали люди і питали, чи мені погрожують через волонтерську діяльність, що взагалі трапилося. Минув час і виявилося, що люди звикли, більше того, мене почали називати «Горіхом». Так і залишилося. А коли написала книгу і виникло питання, як її підписати, у мене не було жодного сумніву, що підписати потрібно саме цим псевдонімом, бо його знають на фронті. А найголовніше, коли я віддала рукопис на друк, я була впевнена, що книгу краще видати анонімно, що потрібно прибрати все, що відволікає від героїні і від змісту книги. Мені здавалося, що особа автора – це відволікаючий фактор, який нікому не потрібний. Я ж не знала тоді, що книгу треба буде рекламувати, їздити на презентації і виступати особисто. У мене не було і нема амбіцій ставати відомою. Але виявилося, що людям книга цікава, людей цікавить Донбас, людей цікавить наш спротив, цікавлять долі героїв і те, що з ними сталося надалі.


Це ваша перша книга і вона про війну. Чому ви звернулися до такої непростої тематики?

Про війну можна і потрібно писати художню літературу. У момент, коли я сідала за цю роботу, як такої художньої книги про війну у нас іще не було. Часто мене запитують, чому я не будучи письменницею, наважилася написати таку роботу. Так, за професією я перекладач, а за першою освітою – журналіст, читала безліч чужих творів, чужих робіт, вивчала курси літературознавства.

Війна – це завжди тло, яке дає поштовх до появи воєнного покоління у літературі, у мистецтві, в кіно, театрі, драмі, музиці. У кожній країні світу, яка проходила через війну, починали з’являтися твори, які зараз відносять до класики воєнного покоління. В Україні були всі умови для появи нового роману, нової воєнної драми, але вона ніяк не з’являлася. Для мене це було дивно, адже у нас дуже багато творчих людей, професійних письменників, але вони дуже обережно підходили до теми війни. З’явився якийсь такий стереотип, що про війну повинні писати тільки люди, які самі воювали, які пройшли через окопи, через бої. Я не згодна із таким поглядом, бо на фронт пішло не так багато професійних письменників. Мені часто казали, що «наш Ремарк» має з’явитися десь через 15 років, а я відповідала, що до того часу нашу війну опишуть за нас, опишуть наші вороги, окупанти. Тобто якщо ми не напишемо свою літературу про війну зараз, через 10 років наші діти будуть читати про «російських визволителів, які прийшли рятувати мирний народ Донбасу».

У книзі «Доця» Донецьк описаний дуже реально. Навіть складається враження, що книгу писала мешканка Донбасу.

Так як на початку війни ми усі зайнялися волонтерством і було очевидним, що ми маємо це робити, так у 2016-2017 році для мене стало очевидним, що ми маємо переключатися на волонтерство на інформаційному фронті.

Робота над книгою у мене зайняла півтора року. Більшість часу я витратила на поїздки і збір документів, свідчень, записів інтерв’ю. Я написала людям, які стали біженцями, що пишу книгу про війну і хочу з ними зустрітися. Підходила до людей і задавала питання. Власне атмосфера Донецька була чітко і ретельно записана із слів очевидців. Мене цікавили ціни в магазинах, наявність продуктів на полицях, погода, що говорили в транспорті, що говорили в маршрутках, як виглядало пограбування магазинів, хто і що бачив на власні очі. Кожній людині, з якою я говорила, я задавала ось такі запитання. Також серед питань було і таке: коли персонально для вас почалася війна? Тобто, коли персонально ви, живучи в Донецьку, зрозуміли, що це – надовго, що це не теракт, що це не буфонада?

І знаєте, кожна людина дату початку війни називала різну, не було двох однакових дат початку війни. Були люди, які усвідомили серйозність подій тільки тоді, коли до їхньої квартири прилетіла бомба. Тільки тоді вони зрозуміли, що потрібно тікати звідти.


Чи є в головної героїні «Доці» прототип?

Прототипом головної героїні є Наталія Герасименко з позивним «Ельф», це реальна жінка, з якою до війни я була знайома заочно, а потім ми зустрілися в зоні АТО. Вона сама жила в Донецьку і на той час була змушена виїхати. Вона була розвідницею, регулярно виконувала бойові завдання і ефективно спрямовувала нас з тими чи іншими вантажами, які ми привозили для військовослужбовців. Коли я вирішила, що писатиму книгу про Донецьк, подзвонила до неї, попросила про зустріч, ми проговорили чотири години. З її слів описані сцени Майданів у Донецьку, підпільної роботи, роботи з аеропортом, тощо. Сцени волонтерської роботи – це вже більше мій власний досвід. Але основна канва тексту списана саме з Наталії, вона мені дуже багато розповіла.


Коли ви працювали над книгою, на яку аудиторію розраховували? Яким бачили свого читача?

«Доця» писалася у величезних сумнівах, я сумнівалася, що її взагалі комусь буде цікаво читати. По-суті, я писала її так, ніби пишу для себе. Так в принципі і було: я не мала впевненості, що ця книга потрібна хоч одній людині на світі крім мене.

Я собі постановила, що мушу її написати, бо коли вся ця історія уже сформувалася у сюжет, коли вона уже була готовою і доконаною у моїй голові, я зрозуміла, що не маю права її не закінчити, втримати в собі і не видати. Якщо я промовчу і її не випишу, це закінчиться погано, насамперед, для мене. Я прекрасно розуміла, що ця історія не зовсім моя, що вона мені певною мірою надиктована і мій обов’язок її дописати. Тому здивована, який у неї різний читач, це люди різного віку, від підлітків 12-13 років і до людей літнього віку.


А чи читають цю книгу на Донбасі?

Так і її не просто читають, а переправляють на окуповані території. Цієї книги немає в електронному вигляді і люди її обгортають газетами, якимись ганчірками, ховають у свої речі і таким чином везуть на окуповану територію.

І я отримувала відгуки людей, які живуть на Донбасі, що їм здавалося, ніби я пишу книгу, сидячи у них вдома і слухаючи їхню історію. Також ми зібрали добірку свідчень очевидців про людей, які були там затримані, катовані, які виїжджали, шукали своїх рідних, які пережили надзвичайно трагічні ситуації, які стали жертвами злочинів проти людства і можуть згодом свідчити на суді. Прочитавши книгу, люди самі захотіли все це розказати і дали свої контакти з тим, що можливо згодом це знадобиться.


Зазвичай нікому не відомому автору ще й з дебютною книгою важко пробитися на видавничий ринок. Розкажіть, як рукопис «Доці» пройшов свій шлях до читачів?

Під час роботи над книгою кілька уривків я викладала на своєму акаунті на Фейсбіці. Перші сто примірників ми видрукували до книжкового Арсеналу 2019 року і ці перші примірники розкупили менш, ніж за три години. Перший наклад – 2000 примірників розійшовся за кілька місяців. Це досить швидко для України. Потім ми передруковували книгу не раз. Моїми рекламними агентами виявилися читачі. Складається враження, ніби кожен, хто читав цю книгу, відніс її і показав ще комусь. В тому числі люди понесли цю книгу до критиків, до журналістів, до, скажімо, Оксани Забужко, яка похвалила цю книгу і зробила їй рекламу. Мені запропонували поїхати із цією книгою на книжковий ярмарок у Франкфурті. І я навіть не знаю, хто подав «Доцю» на конкурс «Книга року», бо я не посилала. Але ми виграли і це стало великою рекламою.


Чи планується фільм по вашій книзі?

Цього року ми зайняли друге місце на Одеському пітчингу «Book Pitch». Хоча думаю, при сучасній владі фільму про «Доцю» не буде. Але вірю, що фільм знімуть тоді, коли зміниться політична ситуація в країні.


Можете розповісти про що буде ваша наступна книга?

Девіз видавництва «Білка» – «сучасники про сучасників». Тому це буде детективна історія, дещо готична і містична. У ній буде про людей, які пережили досвід війни, мають з ним впоратися і жити далі. Ця книга про скелети у шафі, які є в кожного з нас і деякі з них не варто витягати. Думаю, це буде хороший інтелектуальний детектив.