Автор: Любов Загоровська
Брати Капранови – відомі українські письменники, видавці, громадські діячі. Кожна їхня нова книга стає літературною подією. В оповіданнях, повістях та романах найвідоміших близнюків України оживають невідомі сторінки історії України, а містичні персонажі видаються цілком справжніми та реальними. Поколінню Ї Дмитро та Віталій Капранови розповіли про те, яким невичерпним джерелом для митців може бути дослідження біографій відомих українців, про популярне видавництво «Зелений пес» та навіть про свій досвід в ролі кіноакторів.
Ви стартували, як письменники, з малої прози, а зараз видаєте, переважно романи. Це була свідома зміна жанрів чи випадковість?
Скоріш за все, впливає вік, з віком починаєш працювати довше. Раніше можна було сісти і на півтори сторінки висловити свою думку, а тепер – тільки розігнався, а уже 8 сторінок написано. Ну і це різні мистецтва. Оповідання більш схожі на вірш: ти його осмислив у голові, а потім сів і вилив на комп’ютер чи як колись – на папір. А велика проза – це зовсім інша робота, зовсім іншого ґатунку. Це велетенський підготовчий період, ніби створення такого собі сценарію для майбутнього роману. Ти повинен все продумати, щоб потім «хвости не стирчали», щоб потім читачі не запитували: «Ой, а куди оцей подівся?», «О, а звідки цей взявся?». Писати треба по-людськи. В Україні, у загальному, була не дуже добра велика форма в класиці, бо письменники ніколи не мали часу сісти і як слід сконструювати свій твір, а у великій формі без цього ніяк.
Такі ваші книги, як «Майдан. Таємні файли» чи «Паперові солдати»… Чи доводилося вам проводити попередню дослідницьку роботу і наскільки багато вам доводиться працювати над пошуком матеріалів?
Що стосується «Майдану» – то це не художня проза, а скоріш, розслідування, і книга побудована на розслідуванні. «Майдан» – це суцільний збір матеріалу і намагання потім його відсортувати і правильно подати читачу. В публіцистиці, хочеш ти цього чи ні, але ти заручник матеріалу, який повинен зібрати. Що стосується «Паперових солдатів», у нас там два головних герої, один – український художник УПА Ніл Хасевич. Це фігура, про яку досить складно було зібрати хоч якийсь матеріал, бо за життя він був найбільшою таємницею УПА і про нього нікому не казали, аби його не знайшли. А після того, як він загинув у бою, його заборонили, аби не дай Боже українці не дізналися, що в них є такий герой. Нам доводилося шукали буквально по-краплинці, як все це було. В книзі дві таємниці, з одного боку УПА, а потім вже МГБ і КДБ. Була просто фантастична історія з Борисом Харчуком, письменником, який в другому томі свого роману «Волинь» вивів поганого негативного героя – бійця УПА, художника без ноги. Після того в Харчука вилучили другий том «Волині» з книгарень і бібліотек, а письменника почали репресувати і врешті-решт йому довелося тікати кудись в балтійські країни, де він і закінчив життя. Тобто тільки за згадку, що таке буває, хоча персонаж був під іншим іменем, і як негативний, але лише за одну згадку у письменника почалися великі проблеми. Але найбільше часу ми витратили на книгу «Забудь-річка», бо там нам довелося досліджувати Другу світову і одночасно кілька армій: червону армію, німецьку армію, Дивізію «Галичина», УПА і Фронт української революції.
Це була дуже велика робота, і особливо складно було з УПА, бо правдивої інформації, якій можна точно вірити, збереглося дуже мало.
Оскільки ми зараз спеціалізуємося на пошуку всілякої інформації, то можемо знайти багато цікавого. Зрештою, сучасні інформаційні можливості це дозволяють.
Більшість ваших книг так чи інакше пов’язані з міфологією чи з історією України. На вашу думку, наскільки важливим є літературна інтерпретація тих чи інших історичних подій чи постатей?
Це неймовірно важливо, бо якщо цього не зробимо ми, то це зроблять наші вороги, чим вони зараз і займаються. Один фільм «Волинь» зробив для аполітизації конфліктів на Волині для поляків більше, ніж будь-яка стаття в журналі чи якась публіцистична книжка. Художня правда настільки заступає дійсність, що людям, які подивилися блокбастер на певну історичну тему, ніколи не розкажеш, що такого в історії не було. Аргументом стане: «Я ж бачив! Я ж читав!». Людина, яка прочитала художній роман, уявляє собі його як реальність. Скажімо, нікого не цікавить справжній Д’Артаньян, тільки той герой, якого вигадав Дюма. Хоча був справжній історичний персонаж зі своєю історією, але про це знають одиниці. І несправжній Д’Артаньян заступив сьогодні реального і ми живемо в дуже міфологізованому середовищі. Якщо ми не будемо в художній спосіб обговорювати своїх героїв і свою історію, то це робитимуть інші, а ми будемо потім говорити: «Ой, а чому в нас показують суцільні російські бойовики?». Власне, аби цього не було, повинний існувати український контекст, українські бойовики, українські історичні романи, українські герої, український пантеон і це завдання №1 для письменників. Принаймні, ми так вважаємо і над цим працюємо.
У вас є кілька книг і для дітей. Чи складніше для вас працювати над дитячою літературою?
Щодо дітей – є давня українська приказка: «Старе, як мале». Тобто ми не настільки старі, щоб вміти писати для дітей. Тут потрібен зовсім інший підхід, потрібне інше мислення, треба жити в іншому всесвіті, де діє інша логіка. Щоб написати хороший дитячий твір, треба й самому стати дитиною, це ніби полетіти в космос. Ми ще не володіємо цим мистецтвом. Але дещо для дітей ми робимо, в пізнавальному контексті. У нашому видавництві виходила серія книжок, яка називалася «12 балів», на зразок: «Іван Мазепа і я», «Терас Шевченко і я», «Степан Бандера і я». У цих книжках ми примушували наших читачів, разом з героями, проводити таке собі домашнє історичне розслідування щодо міфів навколо наших героїв. На зразок, чи працював Бандера з німцями, чи був Мазепа зрадником… Герой потрапляє в конфліктну ситуацію і проводить розслідування. В кожній такій книзі ми формулювали завдання, а далі за роботу сідали люди, які вміють писати і писали так, аби це було цікаво для дітей.
Якщо говорити про ваше видавництво «Зелений пес», то який пріоритет у виборі книг для друку: які автори, які книги?
На жаль, зараз уже ніякі, адже наша нинішня влада робить усе, аби знищити видавничий ринок. Для нас завжди головним критерієм було питання «навіщо?». Колись ми працювали, аби започаткувати видання української фантастики, зараз цим займається багато інших видавництв. Те саме з жіночими романами. Колись таке поняття, як жіночий роман українською викликало шок і питання, чи буде хтось таке читати. А сьогодні такі романи активно пишуть, друкують, перекладають і видають. Ми завжди ставили для себе короткострокові завдання. Зробили – поїхали далі. А зараз праця над історичними постатями виявилася довгою дорогою. Скажімо, про жодного з наших героїв немає нормального роману. От скажімо, Соломія Крушельницька, про неї є один абсолютно жахливий радянський роман, але в сучасній літературі цікавого захопливого роману про Соломію Крушельницьку немає. Що уже казати про Лисенка, чи про Кропивницького. Міста ми називаємо, а роман написати не можемо. І тут – неоране поле, бо життя кожного з них – неймовірний сюжет. Той же Ніл Хасевич. Хіба в світі є ще один такий герой, який би пішов воювати без ноги і провів 10 років по криївках? Це унікальна людина, унікальний герой для всього світу. А ми перші, хто написав про нього художню книгу, роман.
Кожен з таких українських героїв – це глиба, і з точки зору сюжету, і з точки зору характерів. Це Клондайк для авторів, але чомусь наші письменники ігнорують українських героїв.
Кілька років тому була інформація про екранізацію вашої книги «Кобзар 2000». Чи відбулися зйомки і яка доля цього проекту?
Ми продали права на екранізацію. Далі продюсер написав сценарій, група відзняла тизер, пошукала прийоми, як знімати, адже там багато містики і… На цьому й довелося зупинитися. Культурний фонд минулого року виділив кошти, продюсери їх засвоїли. Але, щоб взятися за зйомки, потрібні десятки мільйонів. Фільм у стадії потенційного запуску і якби в Держкіно відбувався пітчинг, то фільм отримав би шанси знайти гроші на знімальний процес. Тому команда, яка працює над фільмом, зараз в стані пошуку коштів.
Не так давно вийшов фільм Михайла Іллєнка «Толока», де ви виступили в ролі кіноакторів. Розкажіть про ваш досвід зйомок в кіно.
Насправді, ми «старі й досвідчені» актори кіно. У нас багато знайомих режисерів, які звертаються до нас, коли в фільмі потрібно показати героя в психологічній кризі, близькій до божевілля. У Михайла ми знімалися вдруге. Перший раз – була маленька епізодична роль у фільмі «Той, що пройшов крізь вогонь», ми знімалися у Валентина Васяновича у фільмі «Звичайна справа» на одному майданчику з Тарасом Денисенком, знімалися в кількох дипломних фільмах студентів, бо Михайло Герасимович (Іллєнко. – Л.З.) іноді радить студентам нас залучати. Також ми грали в фільмі «Чорний козак», за сценарієм Сашка Лірника, там в нас цікава роль, ми грали галюцинацію. Фільм містичний і один з нас грав писаря, а другий – його совість. І зараз якраз триває процес зйомок серіалу, де ми граємо братів-злочинців. Насправді, професії літератора і актора подібні. Адже, щоб написати про жінку, ти маєш думати, як жінка, діяти, як жінка і рухатися, як жінка. Щоб написати, як дитина, ти сам маєш перетворитися на дитину. Принаймні ми так пишемо, у нас такий акторський спосіб писання. Коли в нашому тексті був собака, ми ловили себе на тому, що іноді починаємо гавкати, не голосно, аби не злякати нікого. Від цього до акторського майданчика один крок. Цього року, 8 березня відбулася наша театральна прем’єра, ми були акторами й музикантами у п’єсі. І виявили, що театр – це зовсім інша річ, ніж кіно.
Над чим ви працюєте зараз, яку книгу чекати вашим шанувальникам?
Насправді, зараз все дуже складно, грошей немає, видавництва припиняють видавати книги, усі кінопроекти, в яких ми брали участь, зупинилися. Так, ми пишемо зараз книгу, невідомо, коли вона вийде, але дописати потрібно. Це буде художня книга про Майдан і про таємний зв’язок між українським Майданом 2014 року і Майданом у Вільнюсі в 1991 році. Головний герой стає солдатом і має захищати Радянський Союз від повсталих литовців. Потім минають роки, він уже в Києві, бізнесмен і на іншому боці бореться за Україну. Одна людина, дві революції, любов, пригоди і трішки фантастики. Така-от історична мелодрама.
Comments