• Покоління Ї

Українська Брія


Автор: Ярина Семчишин

Її усмішка не сходить з вуст ні на сцені, ні на фотографіях, ані на скайп-дзвінку. Брія Блессінг співає українською із ледь відчутним американським акцентом. Вона потрапила до України у свої 13 і залишилася тут. Зараз вона щоденно доводить, що українська пісня – це круто."Поколінню Ї” Брія розповіла про свою пригоду в Україні, поїздки в АТО, проект IVASIUK та подальший тур Сполученими Штатами.




Бріє, розкажіть про своє життя в Америці.

Пам’ятаю ігри з друзями у дворі, школу, басейн, куди ми часто бігали, адже в Техасі дуже спекотно. Коли мама мені сказала, що ми збираємося в Україну – був шок. Спершу я не зрозуміла зовсім, що відбувається, що таке “Україна”, чому ми переїжджаємо, а потім істерила, не хотіла їхати. Неподалік жили мої бабуся з дідусем і я просила, навіть благала, батьків дозволити мені залишитися жити з ними. Спочатку всі ніби погодилися, але врешті мама сказала, що ми сім’я і маємо бути разом. Та з першого разу, коли я потрапила сюди, мені все так сподобалося, що я й забула про свої капризи.


Місіонерство: це якась програма чи власний вибір батьків?

Ні, це не програма. Я пам’ятаю, батьки завжди спілкувалися з Богом, для них християнство – це не лише в неділю піти до церкви, а щодня молитися, читати Біблію. Одного разу під час молитви мама відчула, що в неї є місія: служити людям і Богу. Вона не одразу зрозуміла де, але десь в слов’янській країні. Я скажу більше: ми думали, що це не надовго, рік-два, і повернемося додому. Але зовсім скоро Україна стала нашим домом.


Які були Ваші перші враження і відчуття, коли ви спускалася трапом літака на українській землі?

Я пам’ятаю як сьогодні, ми сходимо і я в захваті кажу мамі: “Вони такі як ми!” До цього я не була за кордоном і в моїй дитячій уяві в іншій країні люди мали бути якісь зовсім інші, не схожі до американців.


Вам на диво сподобалося тут. Може, в роду був хтось українського походження? Ні, немає. Нещодавно, до речі, мої сестри почали глибше дослідження нашого родинного дерева, і знайшли німецькі та англійські корені. Але у нас є спільна історія з вами. Деяких наших німецьких предків Катерина ІІ переселила в Росію, а потім вони загинули від рук Сталіна, як і багато українців.


Спершу сім’я Блессінг потрапила до Луганська. Як підлітку з Техасу, який потрапляє в Україну в 90-их, жилося там?

Це був дуже цікавий досвід. До цього Техас – єдине, що я бачила і знала. Тож тут я вперше чула іншу мову, пробувала нову їжу. Ніколи раніше не бачила військових у формі, а неподалік від нашого дому була база, там гуляли ці парубки і ми буквально закохувались в них. Я дуже люблю пригоди. Тож сприймала дійсність наче фільм, в який потрапила. Так, було важко. Якийсь час ми жили з іншою сім’єю, яка нас прийняла. Було тісно. Потім ми переїхали в орендовану квартиру, але там майже не було меблів, жахливі побутові умови. Але навіть те, що ми спали на підлозі, сприймали як кемпінг.



Чому і як переїхали до Львова?

Це, знову-таки, батьки відчували. Вони познайомилися з віруючими людьми зі Львова і ті запросили нас до себе, обіцяли допомогти облаштуватися. Тож ми кілька місяців прожили на сході, а потім перебралися до Львова.


До української школи не ходили?

Кілька разів нас запрошували на уроки поспілкуватися з дітьми англійською мовою. А ходити повноцінно до школи я не могла, бо не знала мови, мама нас вчила вдома за американською системою.


Атестат отримували в Америці?

Так.


Як справлялися з вивченням української?

Мені здається, що я до кінця життя буду її вчити, але я насолоджуюсь, бо це дуже гарна мова, хоч і складна. Я постійно дізнаюся щось нове, часом мені і досі звертають увагу на помилки.


Скільки часу знадобилось, щоб почати говорити?

Від самого початку, як я вивчила кілька слів, намагалася їх вживати. Але, перш ніж я почала більш-менш вільно спілкуватися, пройшло років п’ять-шість. Я пам’ятаю, як в одній програмі на телебаченні розігрували квитки на концерт. І тут в студію дзвонить чоловік, який виграв. Я хотіла сказати, що є два квитки і ви можете прийти зі своєю коханою, а сказала “з коханим”. Всяке буває, але ми всі гучно сміялись.


Вас часто представляють як українська американська співачка. Як Ви самі себе відчуваєте?

Я намагаюся не обмежувати себе поняттями. Навіть співачкою не люблю називатись, бо що буде тоді, коли я перестану співати? Ким я буду тоді? Тому я завжди кажу, що я Брія, людина і християнка – це такі речі, що не змінюються, а потім все решта.



Але все ж, що у вас українського і американського?

З американського в мене усмішка постійна, це не дуже добре, бо іноді відчуваєш себе дурною, що не можеш зупинитися. Крім того я дуже відкрита до людей. А українського, можливо, в мене більше тепер фізична схильність до українців, вони надзвичайно романтичні. В Америці немає такої системи, щоб з самого дитинства діти вивчали вірші, розказували так емоційно.


А вдома які традиції переважають?

Більше все-таки американські. Наша хата – таке собі американське посольство у Львові. Батьки говорять англійською, але відзначаємо українські свята. Ми святкуємо День незалежності, церковні свята, Різдво в січні. Дуже подобається Святий Миколай. В Америці обмінюються подарунками саме на Різдво, тож діти більше чекають Санта Клауса, ніж вшановують народження Христа. Трошки втрачається цінність і першочергове значення свята. Думаю, якщо надалі Господь дасть мені свою сім’ю, я буду дотримуватись цієї української традиції.


Чим вас так захопила українська культура?

Романтика. І мова йде не лише про кохання, а саме мовлення: поетичне, метафоричне. Якось мені пропонували перекласти “Я піду в далекі гори” англійською мовою. Та з цього нічого б не вийшло, бо американці так не говорять. “Цвіте ясен цвіт” як перекласти? Англійською це смішно звучить, а українською – унікально.


Яка ваша улюблена українська пісня?

Важко сказати. Звісно, вищезгадана “Я піду в далекі гори”, “Червона рута”, “Ой верше мій, верше”, “Над морем” Івасюка. Остання і дуже гарна, і сумна. Мені важко не розплакатися виконуючи її.


Якщо Ви вже згадали, то поговоримо про проект IVASIUK. Звідки він взявся? Як і в кого з’явилася ідея?

Андрій Сидор десь чотири роки тому організовував концерт під назвою “Івасюк. Перезавантаження” і попросив мене переробити кілька пісень на сучасний лад. Я зрозуміла, що сама не справлюсь, і звернулась за допомогою до друзів з гурту “Шоколад”. Тоді ми зробили чотири чи п’ять пісень. Нам так сподобалося, що вирішили зробити цілий альбом. Я бачу, що українці, на жаль, не розуміють всієї глибини української пісні. Так, десь на весіллі чули “Червону руту”, але одні вважають, що ці пісні не круті, сільські абощо, а інші не знають їх автора та історію. А цим проектом ми зможемо передати важливу частину української культури молодим українцям.



В березні Ви починаєте американський тур з цим проектом. На кого він орієнтований: діаспору чи американці теж приходять?

Це все залежить від діаспори. Я вже мала три тури Сполученими Штатами і завжди агітую, щоб вони запрошували своїх американських колег, друзів чи сусідів. Таким чином можна більше познайомити американців з українською культурою. Я хочу, щоб війна і біда були не єдиним, що вони знають про Україну.


Я чула, що до двадцяти п’яти років Ви співали лише в церковному хорі. Як наважилися вийти на велику сцену?

… якщо можна ресторан назвати великою сценою (сміється). Я почала слухати американський джаз у виконанні Френка Сінатри і Елли Фіцджеральд у свої вісімнадцять. З головою поринула в культуру виконавців, які співали в клубах, ресторанах і мені було це все так цікаво, що я собі поставила за мету співати джаз так само. Можливо, мета не найвища, але на той час це було для мене фантастичне і недосяжне. Згодом я дізналася, що у Львові є ресторан, де дівчина грає джазові стандарти сама, без вокалу. Я вхопилася за той шанс, підійшла до адміністратора і пояснила мало не на пальцях, що я дівчина з Америки, живу у Львові і хочу колись заспівати тут. Він одразу погодився, мовляв, прошу дуже. Я зніяковіла і питаю: “А Ви не хочете послухати?” – “Та ні, Ви американка, я знаю, що ви там вмієте співати”. Я не знаю, звідки такий стереотип, але тоді він зіграв мені на руку.


Там Ви познайомилися з Павлом Табаковим?(співак, переможець талант-шоу “Шанс” та «Голос Країни 2» - авт.)

Так, на новорічній вечірці в тому ж ресторані були гурт “Шоколад” і Павло. Ми заспівали дуетом кілька пісень, потім досить часто співпрацювали і подружились.


Далі, я так розумію, був “Голос країни”. Чого Ви очікували і що отримали від нього?

Я зовсім нічого не очікувала. Взагалі не хотіла йти на телебачення, я дуже соромлюся камер. Але мої друзі постійно підштовхували до цього і в один момент я просто відчула, що пора. Хоча сама не до кінця розуміла, навіщо я йду і як там все буде. Коли я пройшла відбір, була в шоці. Та й кожен крок для мене був несподіваним. Я така людина, що живе цим днем, а не заглядає наперед. Тому, коли я виступала, то віддавала всю себе музиці в той момент, а не думала про те, що потім це відео буде на телебаченні, в Ютубі, тисячі людей будуть дивитися. Але так, після проекту я стала більш відомою, і це теж було шоком для мене, не знала, що з цим робити.



Разом із сестрами Ви були активною учасницею подій Євромайдану, незважаючи на загрозу бути депортованою через участь у політичних заходах. Чи не було лячно стояти на Майдані? Про що тоді думали?

Страшно не було, якщо говорити про власну безпеку, але ми реально хвилювалися, чи нас не депортують. Ми планували знайти собі скромне місце і просто тихенько допомагати, мінімально говорити, щоб ніхто не почув наш акцент. Але не так сталося, як гадалося. Там ходило стільки фотографів, та й звичайних громадян зі смартфонами, що ми вже в першу годину зрозуміли: наш план провалився. Вирішили, що ми більше користі принесемо поза Майданом, але в Україні, і повернулися додому у Львів.


Оглядаючись назад, що думаєте про Революцію Гідності? Чи варта вона була тих жертв?

Боротися за правду і справедливість ніколи не марно. Я вважаю, що це було потрібно. Мені страшно уявити, що могло би бути з Україною зараз, якби не революція. А щоб ці жертви не були марними, кожен з нас має жити, щодня вшановуючи тих людей, які віддають своє життя за нашу свободу.



Ви доволі часто їздите в зону бойових дій, спілкуєтеся з солдатами і волонтерами. На Вашу думку, як покінчити з війною?

Я багато думала над тим, але я не політик і не військовий, щоб вирішити цю проблему. Та я знаю одне: поки наші хлопці будуть там стояти і захищати цілісність держави, я буду їздити до них, як тільки матиму змогу.


Чи не думали прийняти українське громадянство, ходити на вибори?

Я б дуже хотіла брати участь у виборах, але у нас досі є американське громадянство. Чесно кажучи, раніше я думала поміняти на українське, але якби було дозволено подвійне громадянство. По-перше, мені досить часто треба їздити до родичів в гості. А по-друге, я більше користі принесу Україні з американським паспортом. Наприклад, я можу набагато простіше поїхати з концертами в США, ніж український артист, якому потрібно виробляти візу. Я вже зробила кілька благодійних турів Америкою. Думаю, тому мене частіше туди і запрошують (сміється).


Яке українське мистецтво, крім музики, Ви підтримуєте?

Минулого року вийшов фільм “Король Данило” мого друга Тараса Химича. Я вважаю, що на добре українське кіно треба йти і коштами та присутністю підтримувати його розвиток.


І наостанок, яке життєве кредо Брії Блессінг?

Воно дуже чітке і просте. Любити Бога і людей.

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon