Автор: Інна Волоська
Ганна Давиденко — докторка педагогічних наук, професорка, директорка Вінницького інституту Університету “Україна” і депутатка Вінницької міської ради. Цьогоріч вона стала співорганізаторкою всеукраїнського проєкту “Озеленення країни”, масштабного еко-руху з багатьма акціями та активностями. Поколінню Ї Ганна розповіла про намір висадити мільйон дерев в рамках цього проєкту, особливості сучасної української молоді та активну громадську діяльність у Вінниці.
Ганно, ви є співорганізаторкою всеукраїнського проєкту “Озеленення країни” та відповідальною за нього у Вінницькій області. В чому ідея цього прєкту та чому це важливо?
“Озеленення країни” — всеукраїнський проєкт, ідея якого виникла в Києві. Є два представника: це CEO Club, клуб, що об'єднує великий бізнес, та Книга рекордів України. Концепт полягає в тому, щоб за день висадити мільйон дерев. Але сама ідея криється не лише в позитивному еко-русі, а й створенні українцями колективної історії успіху. Ми легко можемо згадати, коли всі об’єднувались в певний трагічний період: війни, революції, коли просто потрібно було підставити один одному плече. Але позитивні історії, на жаль, пригадати важче. Тому ми дуже хотіли, щоб цей проєкт став саме такою радісною історією колективного успіху. Адже це неймовірно, коли мешканці будь-якого куточка України об’єднуються в один потужний еко-рух.
Серед завдань проєкту є також просвітницька діяльність, підтримка закладень парків та алей України. Як це відбувається, зокрема в умовах карантину?
На жаль, карантин нам завадив в останній момент. Це не так масово і колективно, як би хотілося, але люди все одно продовжують висаджувати дерева на місцях. Коли ми їздили по Вінницькій області, то побували майже в усіх громадах. І кожна з них — це своя особлива історія. Наприклад, у Ситковецькій, до неї входить два села, висадять алею з бузку: з одного боку синього кольору, а з іншого — жовтого. В них немає на це грошей. Але коли ми були на зборах, голова ОТГ звернувся до людей з проханням діяти власними силами і принести бузок з дому. Це характеризує, що не завжди для реалізації ідеї треба мати мільйони доларів. Головне — горіти бажанням, тоді знайдуться люди, які підтримають. Ось це для мене цей проект.
Як триває підготовка до встановлення рекорду? Як він буде відбуватись?
Ми плануємо висадити мільйон дерев в кінці жовтня. Вже є домовленість із Добропарком в Києві, там буде створена карта України. Кожна область матиме свою територію, щоб посадити на ній дерево, характерне тій місцевості. Кожен, хто посадить, стане учасником встановлення рекорду України. Через рік після висадження плануємо зареєструвати його офіційно. Ми свідомо на це пішли, адже важливо не просто посадити дерева, але й за ними доглядати. На жаль, є випадки мародерства того, що ми вже зробили протягом року. Тому, коли будемо впевнені, що дерева прижилися, зможемо заявити, що рекорд встановлено.
Що для вас особисто означає захист навколишнього середовища? Як, на вашу думку, будь-який громадянин України може покращити екологію країни?
Кажуть, що найкраще навчання — власний приклад. Я впевнена, якщо кожен буде за собою слідкувати і не засмічуватиме навколишнє середовище, дуже багато проблем можна буде уникнути. Звичайно, найбільшими забруднювачами є великі підприємства України, але це рівень державної політики, на це є багато контролюючих органів й еко-служби.
Я вважаю, що у світі все взаємопов'язане. Не може бути такого, що ти десь викинув папірець на вулиці, а він просто зник. Про це все треба говорити, тому що еко-тема є дуже важлива сьогодні. Це наше життя і здоров'я.
Проблеми екології в Україні є дуже болючими. Комусь може здатися, що це не першочергові питання через те, що в є корупція і так далі. Але, як до депутатки, до мене не рідко звертаються люди і щодо екологічних проблем. Крайнє звернення було через забруднення річки Тяжилівки у Вінниці. Мешканці щороку скаржаться, що якась невідома речовина виливається туди і річка стає незрозумілого мутного кольору.
Що є вашим головним стимулом у громадській діяльності?
Мене мотивує моя вроджена гіпервідповідальність. Коли я стала депутаткою, одразу почала вивчати закони України та позитивні практики закордонних колег, подавалась на міжнародні проєкти, їздила в Європу і США вивчати досвід інших країн. Я намагаюся максимально відповідати тому ідеалу народного обранця, якого би я хотіла бачити. Також я нетерпима до того, коли бачу несправедливість.
Візьмемо нещодавній випадок: місцева влада Вінниці захотіла й забрала підвали багатоповерхових будинків. Є рішення Конституційного суду України від 2004 року, що забороняє це робити. Я не можу стояти осторонь і мовчати чи зробити вигляд, що нічого не відбулося. Бо розумію, що для когось це біль і втрата. Тому, перш ніж проголосувати за це рішення, я поїхала поспілкуватись з людьми і запитати їхню думку. Найперше я поцікавилась, чи вони взагалі знали, що на сесії винесено таке питання. Скажу відверто: люди були шоковані, вони почули це вперше.
Я розумію, що в людей є майно, а зараз у них його забирають. Хоча згідно закону воно їхнє, вінничани не мають за нього боротися. Тому я стала на бік людей, ми підемо в суд відстоювати їхні права.
Що для вас означає бути народною обраницею?
Для мене це про про захист прав людей. Справжня робота депутата не роздавати гроші, цукерки. Це теж важливо, але це не депутатська робота, а волонтера, можливо, благодійника. Народний обранець — це той, хто має розбиратися в законах, проєктах, рішеннях місцевої ради, хто має в собі сили піти до людей, пояснити їм, можливо, навіть щось непопулярне. Переконати, наприклад, що маніпуляція, яка йде від влади, то неправда, показати закони України. Також навчити людей і, якщо треба, спільно відстояти їхні права.
Якою, на вашу думку, має бути ефективна модель місцевої ради?
Рада має бути зрізом суспільства, де представлені всі верстви: і пенсіонери, і молодь, а також люди різних професій: лікарі, вчителі, юристи, бізнесмени, соціальні робітники тощо. Але якщо зараз провести аналіз більшості місцевих рад, то 30% це чиновники цих самих рад, інші 30 % — бізнесмени-забудовники, які прийшли лобіювати власний бізнес, ну і решта 30% як якій раді пощастить. Мені здається, шо це трошки неправильний розподіл повноважень.
В майбутньому насамперед потрібно не боятися балотуватися тим, хто хоче змінити ситуацію. Це було однією з причин, чому я погодилась стати депутаткою після Революції Гідності. Я вірила, що прийшов час змінити ситуацію, повернутися до відстоювання гідності й прав.
Я хочу , щоб молодь не втрачала віру, а йшла в політику, ставала депутатами і змінювала систему. Сьогодні є можливості, не треба боятися. Просто ризикуйте, ідіть в партії, пропонуйте себе, говоріть: нам жити в цій країні, це наше майбутнє, ми хочемо змінювати.
Як поєднуєте громадську діяльність з основною роботою?
В мене є головне місце роботи, я директорка і професорка інституту, а є громадське навантаження — депутатська робота. Якщо ставитися відповідально, то повірте, вона забирає дуже багато сил. Сьогодні я майже не маю вільного часу, зайняті навіть суботи і неділі. Вночі читаю проєкти і рішення, депутатські запити, звернення, розбираюся в питаннях, шукаю способи допомогти людям.
Мені здається, що я все роблю правильно. Відчуваю, що Господь Бог мені допомагає, тому що мене оточують однодумці, наприклад, колектив мого інституту. Без їхньої підтримки я б не могла паралельно працювати на вінничан. Якби в мене не було все організовано належним чином на основному робочому місці, то не змогла би стільки часу виділяти громадській роботі. Особистий тайм-менеджмент важлива річ, але також потрібно вміти зарядити своєї ідеєю людей навколо, які будуть тебе підтримувати, йти пліч-о-пліч і допомагати.
В громадській діяльності також є ті, котрі допомагають. Це вінничани, яким не байдуже. Я напрацювала для себе таке правило: не робити для людей без людей. Якщо я бачу, що вони готові ставати разом зі мною і спільно відстоювати права, то готова допомагати. Тоді є результат і все виходить.
Дуже важливо розуміти, що час — це найбільша цінність. Я завжди повторюю, що ця хвилина пройшла і все, вона вже ніколи не повернеться. І тому варто ефективно його використовувати. Але при цьому треба знаходити час і на роботу, і на свою родину. Це дуже важливо, тому що сім’я — це мій внутрішній ресурс, який стимулює рухатись по житті.
Що найбільше приваблює вас у роботі зі студентами?
Я дуже люблю працювати з молоддю. Кожного року маю задоволення спостерігати, як змінюються покоління українців. І розумію, що можу певною мірою виховати, вкласти нові знання, цінності. Я постійно згадую себе студенткою, чого мені хотілося, чого не вистачало. Я прагнула не просто вчитися й отримати диплом, а ще й подорожувати. Тому подавалася на різні програми, для цього вчила іноземні мови. І зараз я завжди говорю: для вас стільки є можливостей. Ви просто подаєтеся на грантові проєкти, перемагаєте, отримуєте можливість повчитися за кордоном, перейняти крутий досвід, повернутися в Україну й впровадити його тут. Тому дуже радію, коли наші студенти кудись їдуть, коли за кордоном є практика і стажування. Але і ми, як установа, намагаємося максимально розвивати міжнародний вектор, щоб наша молодь все ж мала такі можливості.
Чи є у вас особистий підхід до роботи зі студентами? Який він?
Я думаю, що молодь дуже гостро відчуває неправду, і тому важливо завжди бути чесними. Вони це дуже цінують. В жодному випадку не видавати біле за чорне і навпаки, адже молоде покоління сьогодні вміє шукати інформацію, розбирається. Також дуже важливо вчити молодь мислити. Радянська система навчання будувалася на тому, щоб максимально змусити людей думати однаково. Тому мені здається, що в сучасній українській освіті не вистачає навчання критичного мислення, тобто не просто засвоювати інформацію, а вміти її шукати, аналізувати та робити висновки. Мені дуже подобається цей вираз, що людина приходить в школу з широким кругозором, а закінчує її з точкою зору. От я проти такої маленької точки зору, я за широкий кругозір. Я за інформальне навчання. За те, щоби найперше виховувати свідомого і позитивного громадянина, людину, яка знає свої права і відповідально ставиться до своїх обов'язків.
В нас є ще одна важлива специфіка: ми є чи не єдиними інклюзивним закладом вищої освіти в Україні. Близько 10% наших студентів — це студенти з інвалідністю. Серед них є дуже багато успішних людей: членів паралімпійської, дефлімпійської збірних, членів Спілки журналістів України, письменників, художників.
Ці студенти показують, що інвалідність — це не вирок. Ми рухаємося від медичного радянського підходу, що це хвороба, до соціальної моделі інвалідності. І ми, як заклад вищої освіти, намагаємося це впроваджувати в Україні. Свою докторську дисертацію я присвятила тому, що досліджувала розвиток інклюзивного руху в Європейському Союзі. Вивчала, яким чином це все відбувалося в закладах вищої освіти. Відповідно створила модель і зараз ми її реалізовуємо на базі нашого інституту у Вінниці. Також намагаємося ділитися досвідом з іншими закладами освіти: школами, садками, університетами тощо, також організовуємо різні заходи, семінари, конференції.
Ми ділимось своїм досвідом, щоби розвивати філософію інклюзії. Бо інклюзія не тільки про людей з інвалідністю, це той самий еко-рух. Це, власне, окрема філософія: залучення до життя. Коли ти створюєш рівні умови для всіх громадян, незалежно від того, які особливості має та чи інша людина. А ми всі їх маємо. В нас усіх свої потреби. Ми всі різні, але й важливо, що ми — одне ціле. Коли зрозуміємо чітко, що наш успіх в нашій різності — це буде успіхом і для нашої країни.