Христина Бойчук: Подвиг не знає статі, на війні і чоловіки, і жінки – рівні

Автор: Марія Лутчин

В Україні вже п’ять років триває війна, яка поставила державу та громадянське суспільство перед новими викликами. Сьогодні жінки на війні несуть службу на рівні з чоловіками, але так було не завжди. У середовищі, яке роками виховувалося на патріархальних засадах, ще досі розуміння жінки та її ролі у суспільно-політичному та громадському житті дещо стереотипізоване. Тому таким важливим є питання гендеру в армії та, зокрема, на передовій воєнних дій.

Христина Бойчук – амбасадорка гендерного питання Цілей сталого розвитку Асамблеї ООН від України, сержантка, курсантка Національної академії Національної гвардії України, командир відділення та просто лідер по життю. Громадська активність дівчини може стати прикладом для інших військовослужбовців.

Христина розповіла Поколіню Ї про особливості військової служби та над яким проеком вона працює сьогодні.

Христино, розкажи про себе і про те, з чого почався твій шлях у Нацгвардії?

У 2013 році я підписала контракт з військовою частиною 1241 у нас в Івано-Франківську. Прийняли мене на посаду начальника клубу, керівника культурним дозвіллям військово-службовцям, робота з громадськістю.

Це було ще до подій на Майдані і до війни. Прослужила в Івано-Франківську три роки і поїхала у Харків здобувати вищу освіту, бо немала звання офіцера.

Контракт я підписала у 19 років. До того часу навчалася у Тернопільській політехніці на інженера-технолога харчової промисловості, паралельно працювала то сомельє, то продавцем-консультантом, то промоутером. Ой, де мене тільки не було (сміється – авт.)

Чому вирішила пов’язати своє життя саме зі службою у війську?

Ситуація досить таки банальна. У мене у сім’ї військових практично немає – тільки мамин брат. Тому армія завжди у мене асоціювалася із дисципліною, формою і на цьому все закінчувалося…

У 2013 році я стояла на біржі праці і мене відправили у військову частину у відділ кадрів поцікавитися, чи немає роботи. Там начальник відділу кадрів розповів мені, як класно служити.

Мені розказали як класно бути начальником клубу, ну а клуб у мене в 19 років асоціювався відповідно з дискотеками, тусовками і так далі і аж ніяк не з тим, що потрібно було насправді робити (сміється – авт.)

Але мені дали перспективу того, що можу писати, працювати з людьми, бо це мені дуже подобалося. Свого часу мріяла журналістом, але ця мрія так і не реалізувалася – ні я, ні мої батьки фінансово б не стягнули.

Тому перспектива писати мене підкупила і я пішла служити.

До майдану у армії я займалася роботою з особовим складом, з громадськістю, організовувала дозвілля для солдат, працювала зі ЗМІ, і таке інше. Усе мені подобалося єдине, що я ходила у формі і періодично виїжджала на стрільби. Це такі окремі нюанси, якими, скажімо, обтяжувала служба.

Як такої армії (мова про матеріальне забезпечення – авт. ) у 2013 році не було – все було дуже бідно і на ентузіазмі.

Тому, коли розпочалися події на Майдані, я взялася шукати волонтерів, громадських діячів, котрі можуть допомогти, бо солдати були неодягнені, голодні, холодні… А далі прийшла війна…

Моя робота кинулася у те, щоб знайти громадські організації, які допомагатимуть армії ставати на ноги. У 2014 році все трималося на волонтерах. Тому мені потрібно було організувати співпрацю армії і громадськості.

Ти несла службу у зоні АТО?

У АТО мене не відправляли. Одного разу я була у списках, але мені було так страшно… Я боялася того моменту, що я можу когось підставити, бо є не настільки хорошим воїном, не маю настільки хорошої підготовки (мене жаліли завжди, бо я дівчинка, берегли…) І я розуміла, якщо я поїду на війну, то можу когось підставити.

Долею випадку так сталося, що приїхав офіцер з Харкова, у якого не було учасника бойових дій і він поїхав замість мене.

Мене це дуже сильно пригнітило і я зрозуміла, що навіть якщо тобі кажуть «цього не треба» – треба завжди.

Якщо б мене зараз відправляли, то я вже впевнена, що зможу виконати своє завдання, знатиму, що там зможу зробити.

Чому обрала своєю роботою саме напрямок гендеру?

У розпалі цих усіх подій у 2015 році я зрозуміла, що розвитку у своїй частині дальше немає і потрібно рухатися вперед. Мені запропонували поступати, щоб отримати звання офіцера. Зараз я вже на магістратурі у Харкові. Моя спеціалізація: офіцер по роботі з особовим складом. Магістратура – Лінгвістичне забезпечення, стратегічні комунікації.

Те, на що я націлена – це робота з громадськістю. У нас є велика прірва між людьми і військовими і я бачу там неохопний шмат роботи, яку треба зробити – налагодити взаємодію, щоб цивільні не боялися військових, щоб це не було якимось табу для цивільних. Щоб люди розуміли, що військова служба – це не щось таке, від чого треба тікати, а навпаки – це знання і досвід, які є життєво необхідними.

Над чим працюєш зараз?

Якраз до питання гендеру… На громадських засадах я займаюся питаннями гендерної рівності у армії. Я є амбасадором гендерного питання цілей сталого розвитку Асамблеї ООН. На початку 2019 року серед 50 претендентів на цю посаду обрали мене.

Один проект я вже реалізувала в рамках Академії – це був тренінг для курсантів та офіцерів. Зараз працюю над масштабним проектом у рамках Харкова, а пізніше хочу поширити його і на всю Україну. Він називається «Ті, що змогли» - це менторський проект про жінок-військовослужбовців, які були учасниками бойових дій, які займають певні посади і молодих дівчат-курсанток. Це буде створення такого середовища, де вони обмінюватимуться досвідом і знаходитимуть спільні інтереси та комунікуватимуть. Це дуже важливо сьогодні.У мене, свого часу, були прапорщиці у частині, які хотіли мене вберегти від усіх складностей військової служби, тому інколи і казали «не пхайся, тобі того не треба».

Як бути жінкою у армії?

Є стереотип про те, що жінці не варто йти у армію, бо це чоловіча справа.

Я не скажу, що мені на початках було складно. У мене було хороше керівництво.

Зі стереотипами я стикалася, але я і сама була носієм цих стереотипів.

Тобто, коли мені казали, що кудись не варто сунути носа, то я його і не сунула. І лише тоді, коли я зрозуміла, що мені це може пригодитися, почали ламатися стереотипи і я зрозуміла, що треба діяти.

Проблема у тому, що у нас багато жінок йдуть в армію і сподіваються на те, що за них їхню роботу хтось виконуватиме. Насправді, таких, які віддані своїй справі серед контрактників і тих, хто не був у добровольчих батальйонах – я говорю за кадрову армію, відсотків 10. Таких самовідданих, котрі розуміють, що якщо ти сюди прийшов, то треба пахати і вкалувати. А жінкам потрібно вкалувати вдвічі більше, бо вони заробляють авторитет. Якщо чоловік прийшов у армію і він, апріорі, захисник, то до жінки ставляться дуже прискіпливо. Відразу спрацьовують ярлики: ти прийшла сюди знайти чоловіка, вийти заміж, заробити гроші, робити каву, але нічого не робити. Але цього стереотипу не було б, якби він не був свого часу підтверджений.

Якби прийшли жінки у армію і сказали ми каву робити не будем, а ми маємо функціональні обов’язки, то було б інакше.

Чи багато таких жінок, які на практиці готові підтвердити свої функціональні обов’язки? У моєму баченні, їх не більше 10% з тих, хто зараз є у армії. Принаймні, у тих структурах, де була я.

Для чого тоді жінці йти у армію?

Можливо, це вже і мейстрім. Є такі, які на ентузіазмі йдуть, але не розуміють, що на них чекає насправді. Коли ти цілодобово ходиш у берцах, у формі, у важкому бронежелеті – ти не завжди можеш розрахувати ці навантаження. Особисто у мене це все відбувалося поступово – у мене була напівцивільна посада і я багато цивільних моментів вносила у військову службу. І це був плюс. На той час моя основна робота була відволікти людей у частині від воєнщини, дати їм морально розвантажитися.

Вже зараз, коли я стала командиром відділення у Академії, я зрозуміла, що бути військовим командиром – це величезна робота, це постійна робота з людьми, які абсолютно різні. Це особиста дисципліна і ще раз дисципліна.

Якщо ти себе не будеш тримати у рамках, то ти відповідно даєш цей спуск своєму особовому складу.

А ще складніше, якщо у підпорядкуванні є чоловіки, які тебе апріорі не сприймають за командира. Ти мусиш постійною посильною роботою заробляти особистий авторитет.

Зрозуміло, що для всіх хорошим не будеш, але ось це намагання бути кращим насправді у армії цінується.

Днями у Києві відбувся Форум «Подвиг не знає статі». Про що йшла мова і які його головні меседжі?

Це була дуже масштабна, крута подія. Було більше 30 спікерів з різних сфер життя, поліції, ДСНС, прикордонної служби, нацгвардії.

Вразили жінки з надзвичайно складними життєвими історіями, які були командирами роти, які з майдану поїхали у добровольчі батальйони і навіть толком не числилися у списках, були у полоні, на передовій…

Я в емоціях доволі стримана людина, але, слухаючи цих жінок, у мене підступав ком до горла. Я зрозуміла, що ці люди просто акумулювалися у тяжкий для країни час і вони абсолютно не думали про рідних, про себе, а знали, що треба. Віддали себе, щоб захистити країну. Це складні, але дуже мотивуючі історії.

Коли запитали одну і з доповідачок про те, як вона ставиться до фрази, що «захист України – це жіноча справа», то спікер відповіла, що взагалі «війна – це нелюдська справа».

Особисто вважаю, що коли ми говоримо про такий момент, як захист, то ми не повинні відштовхуватися від статі. Подвиг не знає статі. І це якраз до теми гендерної рівності у армії, поліції і так далі.

Форум був спрямований на те, щоб розвивати жіноче середовище волонтерів, ветеранів, учасників і залучати до цього середовища чоловіків, які готові надавати підтримку жінка у встановленні рівноправності.

То як ситуація із гендерною рівністю зараз у військових структурах?

Коли йде зазіхання на усталений патріархальний лад, воно дуже часто викликає конфлікт. Може свідомий, може не свідомий, але він є.

Мене дуже часто питають, чому я не люблю чоловіків. На що я відповідаю: хто вам таке сказав, я їх обожнюю. Моє близьке середовище, мої друзі – це чоловіки, бо я несу службу у тому середовищі.

Кажуть у тебе такі дописи у соцмережах, що мовляв жінок ображають. Але то трішки не про те, то не про любов чи нелюбов до чоловіків чи жінок, то про стереотипи, які нам нав’язують, які ми самі створюємо навколо себе. Ми зараз живемо не у тому середовищі, як колись, де ролі нав’язувалися. Зараз інший час. А особливо, коли є реальний виклик – війна.

Як вище керівництво у армії на практиці сприймає ці всі штучки про гендерну рівність?

На базі Академії створили євроінтеграційну службу, яка має у своєму підпорядкуванні координатора з гендерних питань. У 2013 році вперше у Академію набрали дівчат і це тоді теж було щось з розряду того, «а що з ними робити?». А зараз це вже нормально.

З кожним роком жінок у армії все більше. І що мені дуже подобається, то це те, що дівчатам говорять реальні речі, те, що їх чекає на службі. Вони приходять уже розуміючи, що гарна форма і посмішки – це не працює, а вони мають нести службу на рівні з чоловіками.

Ось цей аспект дозволяє якісно відбирати. Серед дівчат я бачу, що беруть не всіх, а дійсно вибирають кращих.

А щодо ставлення, то є по різному: хтось каже ти на така як усі і йди виконуй все як чоловіки, а хтось жаліє, а дехто взагалі каже: «ти жінка – йди народжуй».

Зараз багато жінок служать у Нацгвардії, ЗСУ. Є якась статистика, скільки їх воює на передовій?

Така статистика є і зараз з цим вже краще.

Раніше були ситуації, коли жінка була гранотометницею, воювала на передовій, а по документах числилася як повар.

І це реальна історія. Це була проблема у 2014-2015 роках. Зараз жінки виїжджають на АТО. У мене є знайома, котра важить 50 кілограм і вона воює у розрахунку БТРа. Вона начальниця групи БТР. І вона горить своєю роботою. Дуже важливо ще у такій ситуації знайти тих, хто підтримає і допоможе, тобто команду.

Тобто, жінки воюють на рівних з чоловіками і цілком холоднокровно поводять себе у критичних ситуаціях?

Вважаю, що не можна робити різницю між тими, хто воює. Чи це жінка, чи чоловік – усі рівні.

Коли у тебе є автомат – ти не біжиш з ножем. Я захоплююся і горджуся тими дівчатами, які обрали для себе суто військові спеціальності. Цього року вперше дівчат у нас в Академії набрали на танкістів. Ви уявляєте?

Але ще раз повторюся, жінці потрібно докласти у два рази більше зусиль, щоб заробити у армії собі авторитет.

Коли закінчується війна є питання адаптації до мирного життя. Кому легше повернутися?

Тут теж різницю робити не можна. ПТСР проявляється індивідуально. У всіх загострене відчуття справедливості. Єдине, що жінкам легше адаптуватися, коли вони народжують.

Сім’я – це сильний мотивуючий чинник для того, щоб повернутися до нормального цивільного сприйняття.

Але загалом це все дуже комплексний процес – потрібно підходити підготовку до служби в АТО, потрібно щоб у зоні АТО працювали спеціалісти і щоб після війни була хороша реабілітація.

Як у нас зі спеціалістами?

Ми вже можемо легко запихати за пояс фахівців інших країн. Ми вчилися фактично «у полі». У нас не було часу на розкачку, бо вже 5 років йде війна. Наш досвід здобутий кров’ю. Багато з тих, хто приїжджає нам проводити навчання ззакордону, теоретики. У них не ведуть бойових дій, а у нас усе перевірено і здобуто на практиці.

На початку нашої розмови ти зауважила, якою бідною була армія до війни. Що зараз змінилося?

Я скажу за свою структуру – Нацгвардія України. Звичайно, я спілкуюся і із ЗСУ, але коли ти не в структурі, то реально оцінювати не можеш. Щодо Нацгвардії, то вона помінялася кардинально.

Я свого часу віддала берци на АТО, бо у хлопців вони просто розвалювалися, а я могла ходити і у цивільному.

У нас у Івано-Франківську є льотна частина. Так я вперше літаки, що дійсно літають, почула у 2015 році.

З того часу у нас з’явилася техніка, почалася відбудова.

У плані структури ми співпрацюємо Європою, Канадою, з НАТО. Це сильно позначилося на свідомості самих військових. Сама відчуваю, як я змінилася – це дві кардинальні людини. Зрозуміло, що я стала доросліша, але і погляди змінилися. Зміни є і вони якісні. Армія розвивається. І мене це тішить.

Зараз двічі на рік отримую форму, я не купляю за свої кошти взуття, сумки, термобілизну. Теперішня форма реально зручна, її можна носити. Свого часу, за час служби у частині, а це майже 4 роки, я тільки один раз отримала форму. Тобто, різниця є. Змінилося також і ставлення, відносини між військовими у самій структурі.

Єдина проблема у кадрах – не завжди вони якісні. Дуже багато людей вважають, що служити, захищати країну – це не їхній обов’язок. У нас як зазвичай – дуже часто у армію набирають тих, хто не встиг відкупитися. І це дуже сильно відбивається на структурі. Ідейних мало. Інколи прикро і соромно, що я у тій самій формі, що і та людина, котра курить у невизначеному місці.