• Покоління Ї

Я — “самозванка”. А ти?

Авторський блог Оксани Петрик

Спеціально для Покоління Ї

Я забуваю хвалити себе. Забуваю пишатися собою, коли досягаю чогось важливого. Я можу похвалити усіх довкола, окрім себе. Натомість знайду сотні причин, аби знецінити все, що роблю. А скільки разів я не бралася за проєкти, лишень через власне відчуття некомпетентності. Вже бачу ці коментарі під статтею про “закомплексовану авторку” і “про що вона взагалі тут пише?”. А я пишу про велику проблему свого покоління. Про болячку, котра не дає можливості розвиватися мільйонам справді талановитих і професійних людей. Йдеться про “синдром самозванця” ментальну хворобу нашого часу.

Синдром самозванця психологічна проблема, що не дає людині оцінювати власні досягнення, якості, знання. Людина постійно перебуває у стані аналізу і переконання, що будь-який успіх в житті точно не через власний професіоналізм.

Моє покоління це міленіали, покоління Y (люди, котрі народилися в період від 1981 до 1994-2000 років). Свідомо я пам’ятаю три кінці світу (у 2000, у 2006 6 червня і той, що у 2012 спрогнозували Мая). Знали б ми тоді, яким буде 2020! Але йдеться не про це. Річ в тім, що ми народилися в період тотальної перебудови країни, проте ще до “технологічного буму”. Тому моє свідоме дитинство пройшло абсолютно без телефонів, планшетів та інтернету.

Я згадую ті перші мобільні телефони старшої сестри, які перейшли мені у спадок десь у класі 8-9-му. Скажіть це сучасній дитині, котра змалечку знає про інтернет стільки, скільки я у 20 років не відала. Та з початком 2000-их цивілізація добрела й до України. Втім ментальність українців не так швидко змінювалася і росла, як кількість ґаджетів у магазинах. Саме тому помічаю фантастичну різницю між своїм поколінням, і тими, хто народився вже після 2000-их. І можу сказати, що багатьом представникам (якщо не більшості) міленіалів бракує такої впевненості у собі, яка є зараз у 18-річних. Ми такі ще трохи пострадянські, скалічені різними “не можна” і “що скажуть люди”, “щастя любить тишу” і “краще мовчи”. У нас є ресурс, є навички, таланти, знання, але є ще й катастрофічне невміння застосовувати цей багаж на практиці.

Очевидно, що це стосується не всіх. Серед будь-якого покоління є успішні та не успішні. Та мені здається, що люди із “синдромом самозванця” десь посередині і не геть “бідують”, але й успішними себе не вважають. Звідси й кожна перемога не сприймається, як щось особливе, бо щоразу йде порівняння з кимось “кращим”.

На основі власних відчуттів, виокремила декілька позицій “самозванця”, що деструктивно вливають на впевненість у власних професійних уміннях:

  • недостатньо знаю, щоб братися за таку роботу;

  • та нічого особливого в тому, що роблю немає, кожен так зможе;

  • наступного разу треба зробити ще краще, тоді 100% буде ідеально;

  • так і знала, що нічого не вийде;

  • мій успіх це не про мій талант чи професіоналізм, збіг обставин і годі.

Схоже, це самобичування можна продовжувати й продовжувати. Хтось скаже “то не робіть так, нащо себе картати такими думками”. Але не всім вдається впоратися з проблемою самостійно. Бо жити з таким “синдромом” як мінімум не комфортно. В деяких людей “синдром самозванця” виникає ще й внаслідок психічних травм. І консультація спеціаліста тоді просто необхідна.

Я поки намагаюся вигрібати самостійно, аналізуючи власні відчуття щоразу, як досягаю чогось. Намагаюся якомога довше втримати радість від власного успіху і вчуся радіти за інших. Не менш важливо говорити про свою проблему з кимось. Ви будете здивовані, але з’ясується, що це не лишень ваша особиста біда. Кожен завжди в чомусь сумнівається, вагається та буває не впевненим.

Хто найбільший самозванець?

Хай там як, але це проблеми не лишень жінок, як могло видатися. Та й саме явище “синдрому самозванця” вивчають ще із 70-их років минулого століття. То хвороба не тільки міленіалів, не подумайте. То радше хвороба таланту і перфекціонізму загалом. Просто в Україні “самозванців” найбільше саме серед покоління Y. І страждають як чоловіки, так і жінки. Моє суб’єктивне спостереження чоловікам ця проблема дається ще важче. Оскільки накладається обов’язок статі заробляти, забезпечувати, робити кар’єру, купувати житло… Тож чоловіки теж можуть не відчувати жодного задоволення від здобутих лаврів. Особливо у суспільстві, де це обов’язок, а не ознака таланту чи професіоналізму.

Тим паче в сучасному світі чоловіки та жінки постійно перебувають під тиском певних професійних стандартів. Такий закон прерій, що вдієш. Тому цілком природно часом відчувати неспроможність відповідати цим стандартам. Але це не свідчить про ваш непрофесіоналізм. Саме з цієї думки прийшло моє усвідомлення:

У твоїй сфері завжди буде хтось сильніший за тебе, професійніший і навпаки. Ти можеш постійно наздоганяти когось, копіювати чиїсь рухи та не відчувати жодного задоволення від перегонів. А можеш виробити свій стиль бігу. Не факт, що прибіжиш швидше. Проте до фінішу прийдеш ТИ, а не бажання щось комусь довести.

Є ще одна фішка, котра добряче наступає на п’ятки любителям себе покритикувати рівень освіченості. Вважають, що кваліфікований фахівець більше сумнівається у власній компетентності, ніж новий працівник. У першого вже є досвід, пройдені помилки, і людина краще розуміє свої слабкі сторони. Другий же часто діє за відчуттями, а не знаннями.

Так, знати більше та постійно вдосконалюватися нормально. Навіть необхідно. Та боятися власних знань, щоразу долати страх їхнього застосування це навіть небезпечно.

Де ховається звір?

Гнати цю небезпеку потрібно щойно ви запідозрили малесенькі прояви. Бо найчастіше “синдром самозванця” розвивається у зрілому віці, коли людина вже може критично мислити та адекватно оцінювати інших. “Синдром”, до слова, може розвинутися у людей, котрих в дитинстві забагато критикували, або (увага прихильникам похвали та дифірамбів!) занадто вихвалювали. У першому випадку виростає перфекціоніст, який підсвідомо робитиме все, аби вгодити іншим. Робота має бути ідеальною, дім чистим, діти відмінники. Крок вправо-вліво від плану трагедія.

У другому виростає людина, яка не зможе самостійно оцінювати власні здобутки. Їй завжди буде потрібен хтось третій, щоб похвалити, виокремити. І коли така вже доросла людина здаватиме проєкт на роботі, а шеф не скаже доброго слова, ще одна трагедія. “Мабуть, варто було переробити. Невже я недостатньо професійно це зробив? Їм не сподобалося? Значить, моя робота нічого не варта!”

Тож тут для себе я теж знайшла дві самопоради:

  • відділяй свої невдачі як людини і як професіонала (і пам’ятай, що помилятися нормально в обидвох випадках);

  • дай відповідь на одне запитання твоя професійна реалізація тобі на радість і користь, чи вона потрібна насамперед для того, аби щось комусь довести?

Бо неважливо, звідки у вас взявся той синдром самозванця важке дитинство і батьківські установки, лихі 90-ті чи ще якісь наслідки виховання Радянського Союзу, проблеми з однокласниками, котрі гнобили вас... все це не матиме жодного значення. Якщо ви, звісно, візьмете відповідальність за свої відчуття та бажання. Важливе одне що можна вдіяти з тим багажем, що ніяк не дає розвиватися і почуватися щасливою людиною.

Зі свого досвіду можу сказати, критично себе оцінювати складно. Хвалити себе складно. Цінувати свою працю складно. Це не вдається з першого разу. Але того злорадного звіра можна здолати. В професійній сфері я завжди відштовхуюся від коментарів компетентних людей. Я не танцюю танець дощу, коли бачу сотні схвальних відгуків під статтею. Бо часто оди співають не від щирості. Натомість мені достатньо побачити два-три відгуки від професіоналів, які для мене є прикладом, і я розумію, що все роблю добре. З іншого боку, не впадаю у відчай, коли відклик на роботу мінімальний чи навіть негативний. Таке вже у нас суспільство - кожен другий експерт.

У повсякденному житті теж є вдосталь причин покритикувати себе. Так, “синдром самозванця” то не лишень про таланти й роботу. А як щодо здорового способу життя, недотримання якого викликає почуття провини та власної недосконалості? Згадайте ті заняття спортом “з понеділка”, бо сусідка он така спортивна ходить. Питання ви для сусідки зранку зарядку робите, чи для того, аби проявити повагу до власного тіла?

В стосунках із собою насамперед вчуся хвалити себе за маленькі перемоги впродовж дня. Іноді нотую певні страхи чи блоки в нотатнику, а потім викреслюю усе, що вдалося в собі перебороти. Хто там сказав, що найбільший твій успіх захований там, де і найбільший твій страх?

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon