Авторський блог Оксани Петрик
Спеціально для Покоління Ї
Я забуваю хвалити себе. Забуваю пишатися собою, коли досягаю чогось важливого. Я можу похвалити усіх довкола, окрім себе. Натомість знайду сотні причин, аби знецінити все, що роблю. А скільки разів я не бралася за проєкти, лишень через власне відчуття некомпетентності. Вже бачу ці коментарі під статтею про “закомплексовану авторку” і “про що вона взагалі тут пише?”. А я пишу про велику проблему свого покоління. Про болячку, котра не дає можливості розвиватися мільйонам справді талановитих і професійних людей. Йдеться про “синдром самозванця” — ментальну хворобу нашого часу.
Синдром самозванця — психологічна проблема, що не дає людині оцінювати власні досягнення, якості, знання. Людина постійно перебуває у стані аналізу і переконання, що будь-який успіх в житті точно не через власний професіоналізм.
Моє покоління — це міленіали, покоління Y (люди, котрі народилися в період від 1981 до 1994-2000 років). Свідомо я пам’ятаю три кінці світу (у 2000, у 2006 6 червня і той, що у 2012 спрогнозували Мая). Знали б ми тоді, яким буде 2020! Але йдеться не про це. Річ в тім, що ми народилися в період тотальної перебудови країни, проте ще до “технологічного буму”. Тому моє свідоме дитинство пройшло абсолютно без телефонів, планшетів та інтернету.
Я згадую ті перші мобільні телефони старшої сестри, які перейшли мені у спадок десь у класі 8-9-му. Скажіть це сучасній дитині, котра змалечку знає про інтернет стільки, скільки я у 20 років не відала. Та з початком 2000-их цивілізація добрела й до України. Втім ментальність українців не так швидко змінювалася і росла, як кількість ґаджетів у магазинах. Саме тому помічаю фантастичну різницю між своїм поколінням, і тими, хто народився вже після 2000-их. І можу сказати, що багатьом представникам (якщо не більшості) міленіалів бракує такої впевненості у собі, яка є зараз у 18-річних. Ми такі ще трохи пострадянські, скалічені різними “не можна” і “що скажуть люди”, “щастя любить тишу” і “краще мовчи”. У нас є ресурс, є навички, таланти, знання, але є ще й катастрофічне невміння застосовувати цей багаж на практиці.
Очевидно, що це стосується не всіх. Серед будь-якого покоління є успішні та не успішні. Та мені здається, що люди із “синдромом самозванця” десь посередині — і не геть “бідують”, але й успішними себе не вважають. Звідси й кожна перемога не сприймається, як щось особливе, бо щоразу йде порівняння з кимось “кращим”.
На основі власних відчуттів, виокремила декілька позицій “самозванця”, що деструктивно вливають на впевненість у власних професійних уміннях:
недостатньо знаю, щоб братися за таку роботу;
та нічого особливого в тому, що роблю немає, кожен так зможе;
наступного разу треба зробити ще краще, тоді 100% буде ідеально;
так і знала, що нічого не вийде;
мій успіх — це не про мій талант чи професіоналізм, збіг обставин і годі.
Схоже, це самобичування можна продовжувати й продовжувати. Хтось скаже “то не робіть так, нащо себе картати такими думками”. Але не всім вдається впоратися з проблемою самостійно. Бо жити з таким “синдромом” як мінімум не комфортно. В деяких людей “синдром самозванця” виникає ще й внаслідок психічних травм. І консультація спеціаліста тоді просто необхідна.
Я поки намагаюся вигрібати самостійно, аналізуючи власні відчуття щоразу, як досягаю чогось. Намагаюся якомога довше втримати радість від власного успіху і вчуся радіти за інших. Не менш важливо говорити про свою проблему з кимось. Ви будете здивовані, але з’ясується, що це не лишень ваша особиста біда. Кожен завжди в чомусь сумнівається, вагається та буває не впевненим.
Хто найбільший самозванець?
Хай там як, але це проблеми не лишень жінок, як могло видатися. Та й саме явище “синдрому самозванця” вивчають ще із 70-их років минулого століття. То хвороба не тільки міленіалів, не подумайте. То радше хвороба таланту і перфекціонізму загалом. Просто в Україні “самозванців” найбільше саме серед покоління Y. І страждають як чоловіки, так і жінки. Моє суб’єктивне спостереження — чоловікам ця проблема дається ще важче. Оскільки накладається обов’язок статі — заробляти, забезпечувати, робити кар’єру, купувати житло… Тож чоловіки теж можуть не відчувати жодного задоволення від здобутих лаврів. Особливо у суспільстві, де це — обов’язок, а не ознака таланту чи професіоналізму.
Тим паче в сучасному світі чоловіки та жінки постійно перебувають під тиском певних професійних стандартів. Такий закон прерій, що вдієш. Тому цілком природно — часом відчувати неспроможність відповідати цим стандартам. Але це не свідчить про ваш непрофесіоналізм. Саме з цієї думки прийшло моє усвідомлення:
У твоїй сфері завжди буде хтось сильніший за тебе, професійніший і навпаки. Ти можеш постійно наздоганяти когось, копіювати чиїсь рухи та не відчувати жодного задоволення від перегонів. А можеш виробити свій стиль бігу. Не факт, що прибіжиш швидше. Проте до фінішу прийдеш ТИ, а не бажання щось комусь довести.
Є ще одна фішка, котра добряче наступає на п’ятки любителям себе покритикувати — рівень освіченості. Вважають, що кваліфікований фахівець більше сумнівається у власній компетентності, ніж новий працівник. У першого вже є досвід, пройдені помилки, і людина краще розуміє свої слабкі сторони. Другий же часто діє за відчуттями, а не знаннями.
Так, знати більше та постійно вдосконалюватися — нормально. Навіть необхідно. Та боятися власних знань, щоразу долати страх їхнього застосування — це навіть небезпечно.
Де ховається звір?
Гнати цю небезпеку потрібно щойно ви запідозрили малесенькі прояви. Бо найчастіше “синдром самозванця” розвивається у зрілому віці, коли людина вже може критично мислити та адекватно оцінювати інших. “Синдром”, до слова, може розвинутися у людей, котрих в дитинстві забагато критикували, або (увага прихильникам похвали та дифірамбів!) занадто вихвалювали. У першому випадку — виростає перфекціоніст, який підсвідомо робитиме все, аби вгодити іншим. Робота має бути ідеальною, дім — чистим, діти — відмінники. Крок вправо-вліво від плану — трагедія.
У другому — виростає людина, яка не зможе самостійно оцінювати власні здобутки. Їй завжди буде потрібен хтось третій, щоб похвалити, виокремити. І коли така вже доросла людина здаватиме проєкт на роботі, а шеф не скаже доброго слова, — ще одна трагедія. “Мабуть, варто було переробити. Невже я недостатньо професійно це зробив? Їм не сподобалося? Значить, моя робота нічого не варта!”
Тож тут для себе я теж знайшла дві самопоради:
відділяй свої невдачі як людини і як професіонала (і пам’ятай, що помилятися нормально в обидвох випадках);
дай відповідь на одне запитання — твоя професійна реалізація тобі на радість і користь, чи вона потрібна насамперед для того, аби щось комусь довести?
Бо неважливо, звідки у вас взявся той синдром самозванця — важке дитинство і батьківські установки, лихі 90-ті чи ще якісь наслідки виховання Радянського Союзу, проблеми з однокласниками, котрі гнобили вас... все це не матиме жодного значення. Якщо ви, звісно, візьмете відповідальність за свої відчуття та бажання. Важливе одне — що можна вдіяти з тим багажем, що ніяк не дає розвиватися і почуватися щасливою людиною.
Зі свого досвіду можу сказати, критично себе оцінювати складно. Хвалити себе — складно. Цінувати свою працю — складно. Це не вдається з першого разу. Але того злорадного звіра можна здолати. В професійній сфері я завжди відштовхуюся від коментарів компетентних людей. Я не танцюю танець дощу, коли бачу сотні схвальних відгуків під статтею. Бо часто оди співають не від щирості. Натомість мені достатньо побачити два-три відгуки від професіоналів, які для мене є прикладом, і я розумію, що все роблю добре. З іншого боку, не впадаю у відчай, коли відклик на роботу мінімальний чи навіть негативний. Таке вже у нас суспільство - кожен другий — експерт.
У повсякденному житті теж є вдосталь причин покритикувати себе. Так, “синдром самозванця” — то не лишень про таланти й роботу. А як щодо здорового способу життя, недотримання якого викликає почуття провини та власної недосконалості? Згадайте ті заняття спортом “з понеділка”, бо сусідка он така спортивна ходить. Питання — ви для сусідки зранку зарядку робите, чи для того, аби проявити повагу до власного тіла?
В стосунках із собою насамперед вчуся хвалити себе за маленькі перемоги впродовж дня. Іноді нотую певні страхи чи блоки в нотатнику, а потім викреслюю усе, що вдалося в собі перебороти. Хто там сказав, що найбільший твій успіх захований там, де і найбільший твій страх?