Авторка: Любов Загоровська
Марина Гримич – відома українська письменниця, науковець та видавець. Вона – авторка кількох монографій, її художні твори стають бестселерами, а в ролі дружини Надзвичайного і Повноважного Посла України пана Ігоря Осташа пані Марина проводить неймовірно важливу роботу по ознайомленню жителів Лівану з українською культурою. Поколінню Ї Марина Гримич розповіла про свою творчість, новий роман та як сприймають Україну на Близькому Сході.
Пані Марино, нещодавно світ побачив Ваш новий роман «Юра». Чи планували Ви, після виходу роману «Клавка», написати продовження цієї книги, чи писали «Юру», як то кажуть, на численні прохання читачів?
Напевно і те, й інше. Я відчула, що в суспільстві є запит на цю тему: що з нами робила радянська влада. Але розкрила я її дещо по-новому, в дусі сьогоднішнього дня: без віктимізації і без пафосу. «Клавка» «прозвучала» і отримала шалений відгук в серцях читачів, що стало для мене несподіванкою. Взагалі я не збиралася писати про 40-ві роки і про Клавку, а запланувала роман про 60-ті роки. Пішла в архів пошукати матеріали Спілки письменників цього періоду і натрапила на 40-і роки. Вони виявилися такими цікавими, що захопили мене. І я дала собі слово, що про 60-ті ще напишу пізніше, колись, створивши класичну трилогію, додавши ще й третій текст. В тому, що «Юра» був написаний так швидко після «Клавки», зіграв роль читацький ажіотаж навколо «Клавки».
Ви кажете, що не очікували такого успіху «Клавки». Як Ви відреагували на те, що настільки широка аудиторія читачів захопилася такою, з певної точки зору, вузькою тематикою? Тобто на перший погляд ця книга спрямована на певну аудиторію, але на неї зрезонували люди різних верств населення?
Я не перший рік в літературі і уявляла собі тих читачів, кого ця тема може зацікавити: це вчителі української мови та літератури, бібліотекарі, які хочуть більше дізнатися про тих письменників, промоцією творів яких вони займаються довгі роки, це філологічно-журналістська тусівка. Це досить широка аудиторія. Але до неї долучилися ті, хто вивчав творчість письменників, про яких ідеться в романі, у шкільній програмі, представники інших професій. Завдяки «Клавці» вони відкрили для себе світ літератури і письменницької спільноти 1940-х і зрозуміли, що потрібно змінити свої скептичні і критичні ставлення до української літератури другої половини ХХ століття, потрібно читати твори через призму тих подій чи обставин, тих умов, у яких письменники писали і виживали. Ось так і розширилося читацьке коло, стало більшим. Мені пишуть «в приват» багато відгуків про цей текст.
Одні дорікають, що його заскладно читати через вкраплення протоколів засідань, документалістики, а інші кажуть, що книга дуже легка і є практично белетристикою, а не історичним романом. Тобто погляди на роман абсолютно протилежні, але оті документальні вкраплення були необхідні не лише для того, щоб засвідчити історичну докладність чи чесність цього матеріалу, а й тенденції сучасного часу.
Читач хоче мати таку літературу, де було б першоджерело, щоб самостійно зробити висновки.
Власне, вкраплення документалістики в художній текст і навпаки – написання нон-фікшн у стилі художньої літератури – це сучасні тренди світової літератури. Сьогоднішній читач сам прекрасно уміє і тому – хоче аналізувати, він потребує такої художньої літератури, у якій є інформаційна наповнюваність.
Ви виросли в письменницькому середовищі. Чи складно Вам було писати літературний текст про таке середовище, нехай і 40-х років?
Звичайно, був певний момент корпоративної солідарності. У тих же протоколах чи мемуарах я вичитала такі моменти, які не хотіла б виносити на люди. Тим більше, багатьох людей, які стали героями книги, я знала особисто, коли вони були вже у похилому віці. Знаю їхніх дружин, вдів, дітей, внуків. І знаю, як змінюються люди, як вони або ж забувають скоєні раніше погані вчинки, або дуже хочуть про це забути, терзаються докорами сумління. Якщо я писала про ці вчинки, то змінювала прізвища, часом заплутувала сліди, скажімо, в романі цитати є, але невідомо, хто з письменників це сказав. Звісно, письменницьке середовище на мене вплинуло. Якби в ньому не виростала, то була б хоробрішою і називала б усіх своїми іменами.
Ви часто їздите в різноманітні експедиції. Наскільки впливає Ваша наукова робота на художні тексти? Чи після таких експедицій виникають ідеї нових книг?
Моя спеціалізація – етнологічна та антропологічна – це велика удача для мене. Адже постійно доводиться записувати різні інтерв’ю. У мене є багато свідчень про Київ 40-х років. Так склалося, що я ще за 5 років до того, як написала роман, зробила цикл інтерв’ю про повоєнний Київ, записавши їх разом з моїми ученицями від корінних киян. І все це знадобилося мені в моєму художньому творі. Коли я робила антропологічне дослідження, то ще не знала, що писатиму роман. Такі інтерв’ю є документальним підтвердженням того, про що я пишу. Це не значить, що твір весь документальний. Головні герої – є вигаданими, а от фон головної лінії сюжету складають реальні люди. А те, що з ними сталося чи те, що вони говорили, зафіксовано в мемуарах або архівних матеріалах.
Вам довелося тривалий час жити чи перебувати в таких країнах, як Канада, Бразилія, Ліван. Чи маєте свій особистий список країн, в яких хотілося б пожити якийсь період?
Я хотіла пожити на Близькому Сході, це певні сентименти з дитинства, зокрема любов до казок «Тисячі й однієї ночі», які я любила перечитувати. Крім того, це регіон, непростий для розуміння. Мені, як антропологу і етнологу цікаві будь-які країни. У Бразилію я мріяла потрапити і зовсім не сподівалася побачити інакшу Бразилію, ніж я її собі намалювала. Пізніше я написала про неї наукове дослідження «Життя під піньорами», нон-фікшн книгу «Бранзолія» і роман «Падре Балтазар». Мені хотілося б пожити ще більше в екзотичних (як для нас) країнах. При цьому подобається мандрувати Європою. Я взагалі «людина Європи». Коли була в Північній Америці, Європи мені бракувало. Я вважаю, що до Північної Америки потрібно емігрувати в ранньому віці, щоб вона стала повністю рідною.
Країни Північної Америки є флагманом цивілізаційних процесів, і я там багато-чому навчилася.
Але в майбутньому я із задоволенням поїхала б до якоїсь іншої країни Близького Сходу, або ж хотіла, наприклад, пожити у В’єтнамі, можливо, у Кореї. Японська і китайська культури мене трішки лякають – захоплюють, але й лякають водночас, мені здається, що я адаптуватимусь там значно складніше. Але поки що я душею і серцем на Близькому Сході, сподіваюся, що ще якийсь час там побуду, щоб більше пізнати його, можливо, ще щось написати.
Власне, на даний час які теми є для Вас цікавими, як для письменниці? Про що хотілося б написати?
Оскільки я залізла в цю тему – про українських письменників, – мені хотілося б написати третю книгу – триквел, або про те, що передувало «Клавці» (приквел). Щоб було три романи на одну тему, а можливо й чотири. Разом з тим, перебування на Близькому Сході надихає мене на інші сюжети. Я написала «Ажнабія на червоній машині», але це свого роду увертюра до роману про Близький Схід. Хотілося б написати його, але для цього треба ще трішки там побути, покопатися у матеріалах, в людському середовищі людських стосунках, тощо. Крім того, як і кожному письменнику, хочеться «не сидіти» на одній темі, а бути різноманітною.
Хочеться написати щось зовсім несподіване.
Власне, я уже написала: роман про майбутнє України. Перед тим я довго вивчала матеріали науковців, які роблять прогностичні передбачення про те, що буде у майбутньому. На їх основі я й сконструювала ситуацію щодо України. Дуже переживаю, щоб не втратити свого читача. Я ж отримала багато фанатів завдяки «Клавці» і «Юрі», а тут раптом видам книгу про несерйозну, з погляду багатьох поважних людей, тему. Звісно, я хвилююся, що станеться із цим моїм текстом, але у моїй кар’єрі було кілька провальних романів, і з цим треба миритися, це ж закономірно. Тому, якщо новий роман про майбутнє провалиться, я сприйму це з мужністю. Хоча написаний він у дуже веселому стилі, з гумором, і це вселяє надію на те, що все закінчиться добре.
Як сприймають Україну, її культуру і літературу на Близькому Сході? Як реагують, коли чують, що Ви – з України?
У Лівані, як і всюди, існує певний стереотип щодо тієї чи іншої країни, стереотип, який вироблявся роками і який дуже важко ламати. Перший стереотип, який наявний у ліванському суспільстві: Україна – майже те ж саме, що й Росія. І це виключно заслуга посла Ігоря Осташа, який протягом кількох останніх років педантично розвінчував цей міф, зокрема у масмедіа. Другий стереотип: українки – найкрасивіші жінки в світі й найкращі дружини, які можуть добре тримати дім, добре виховувати дітей, тощо. У Лівані існує тенденція шукати собі дружин з України. Діаспора українців Лівану – це діаспора «Роксолян», це жіноча діаспора. Хоча зараз ми можемо до неї зараховувати чоловіків і народжених у змішаних шлюбах дітей, які прийняли нашу культуру, а іноді й громадянство. Українці Лівану – це порівняно молода діаспора, адже перші українські жінки почали виходити заміж за ліванців лише у 1980-х роках. І навіть якщо багато з них є домогосподарками, вони все одно вони особливі. Це жінки-мультилінгви: з чоловіками вони знайомляться англійською, приходять у сім’ю, де усі говорять арабською і через кілька років вже нею говорять, з дітьми вони спілкуються рідною мовою, а якщо віддають дітей до французької школи, то освоюють ще й французьку. І у цих жінок особливий характер.
Щодо української літератури чи історії, то ліванці її не знають. І тому нам було надважливо, аби вони прочитали історію України арабською мовою. І ми вирішили зробити проект – переклад книги Олександра Палія «Коротка історія України» арабською мовою. Вона якраз написана для людей, які або є нічого не знають про Україну, або ж перебувають в тенетах російських історичних міфів. Також було видано збірку Івана Франка «Зів’яле листя» арабською мовою. Оскільки Агатангел Кримський жив два роки у Лівані і його творчість пов’язана з цією країною, то дуже важливо було перекласти арабською його художні твори про Ліван – «Бейрутські оповідання» і збірка «Пальмове гілля». «Бейрутські оповідання» (цей перекладацький проект не наш, ми лише займалися його промоцією) стали свого роду бестселером, адже у ліванців залишилося мало документальних свідчень про те, яким був Бейрут в кінці XIX століття. Повсякденне життя мало зафіксоване в літературі, тому ця книга користується популярністю. Також вийшла друком двома мовами – українською та арабською – книга мого чоловіка, Ігоря Осташа, під назвою «Український Ліван», де з’ясовується, що українсько-ліванські відносини дуже давні. Усі переклади на арабську перерахованих книжок здійснив ліванський письменник, журналіст, українознавець Імадеддін Раеф.
Робота у посольстві вимагає дотримання певних правил етикету, умовностей? Наскільки складно роками жити в таких умовах?
Це тільки видається, що дипломатичне життя проходить на прийомах і протокольних заходах. Насправді, життя посольства – це бюрократична робота. Та й дипломатичний етикет зовсім не такий, як про це пишуть у старих підручниках. Він значно демократизувався, форми комунікації стали іншими. Велика відповідальність дружини посла підтримувати зв’язок з українською громадою. До нашого приїзду українські жінки в Лівані були досить розпорошені, не було зареєстровано громадської організації. Ми допомогли її створити. І після того життя українців у Лівані набуло іншої якості, тепер це усвідомлена і впорядкована діяльність з правильно розставленими акцентами. Мені все це подобається.
Чи плануєте написати нову книгу, але не як Марина Гримич, а як Люба Клименко?
Мені здається, я уже закінчила з проектом «Люба Клименко», але навколо стільки цікавого, про що можна було б написати. В чому була родзинка Люби Клименко? З одного боку, це еротика, а з іншого боку, її книги написані весело і дотепно. Я вам першій скажу: цей проект, що складається з 7 романів і повістей, замислювався зовсім не як літературний, а як філологічний. Моя кума Наталія Непийвода, докторка філологічних наук, нині, на жаль, покійна, змусила мене поекспериментувати з мовою. Так, це був філологічний експеримент, нам було цікаво: як українська мова справляється з інтимною лексикою в поєднанні з українською сміховою культурою. «Порядна львівська пані» має п’ять чи й більше перевидань, по ній знято короткометражний фільм, інші книги були більш чи менш вдалими, але всі вони розробляли ту ж тему. У суспільстві була потреба в таких книжках. Думаю, новому поколінню ці теми менш цікаві, тому я й закрила цей проект.