• Покоління Ї

Вишивки зі згадкою про Крим – режисер Ніко Лапунов про хобі, яке стало роботою


Автор: Ельзара Галімова



Ніко Лапунов – кримський актор, режисер, театральний художник. Йому 37 років, 13 з яких він прожив у Криму та працював у Кримському академічному українському музичному театрі. За цей час півострів став йому домом, з яким було дуже складно попрощатися у 2014 році. Через незгоду з анексією Криму режисер спочатку переїхав до Миколаєва, а потім до Києва.

У 2010 році в Сімферополі Ніко збив автомобіль. Він довгий час не міг ходити і в цей період самотужки навчився вишивати. Сьогодні вишивка перетворилась з хобі на важливу частину його життя. Разом з іншими майстрами вишивки у жовтні 2017 року він створив у Києві майстерню. Гільдія “Золота нитка” - це школа-студія, де охочі можуть навчитися всьому, що пов’язано з нитками: українській вишивці, люневільській вишивці, печворку, бісероплетінню. За час існування гільдії майстри створили колекцію дизайнерського одягу “Nico Lapunov Studio”, яку вже представили в Барселоні, а зараз готують другу колекцію.

Вишивка стала також способом самовираження режисера: розповісти власну історію, його переїзд з Криму та переживання, пов’язані з війною на Донбасі та анексією півострова. За останні декілька років Ніко створив серію вишитих мультфільмів “Де я?”, “Вишита молитва”, “Моя Україна”. У липні 2017 року Ніко створив мультфільм, присвячений Дню народження українського режисера-політв’язня Олега Сенцова. У майбутньому він хотів би створити довгий вишитий мультфільм, присвячений всім кримським політичним в’язням.

Про українськість, українську мову, зацікавлення вишивкою та театр говоримо в цьому інтерв’ю.


Ти не корінний кримчанин?

Я жив у Криму 13 років. До переїзду в Крим у 2001 році, я дуже часто змінював театри, відчував, що той чи інший театр мені не потрібен, чи я йому. А Кримський український музичний театр став моїм театром, я там відбувся, як актор, режисер і художник. Мені здавалось, що там я був на своєму місці. Але так склалося, що треба було покинути Крим.


Чому ти поїхав з Криму?

Я виїхав з Криму 16 липня 2014 року. Я був проти всього того, що відбувалося і однозначно не міг там лишатися. Я зрозумів, що на той час українська влада не могла нічого зробити і не робила ніяких кроків, а президент іншої країни ввів свої війська, хоча на початку казав, що ці всі люди не його рук справа. Коли бачиш всю несправедливість і знаєш правду, ти розумієш, що далі буде тільки гірше. Якийсь внутрішній стрижень, громадянський, режисерський, не погоджувався з тим, що відбувалося. Я вирішив їхати. Ті з Українського театру в Сімферополі, хто мене підтримали, вже там не працюють з низки причин. Це непросто, їхати у нікуди, коли у тебе є влаштований побут, друзі. Декому складно викреслити частину життя і почати спочатку. Чим молодша людина, тим легше вона пристосовується до обставин. Мені самому було дуже важко. Перші два роки я завжди порівнював, «а у нас в Криму», було відчуття, що я в гостях і ось-ось я повернуся додому.




Де твій дім?

Коли я приїжджаю до батьків у Дніпропетровську область, я не відчуваю, що я вдома. Мозком я розумію, що це мій дім, але серцем моя домівка лишилась у Сімферополі. Там більша частина моїх друзів, приємних моментів мого життя, які я не знаю, як передати. Я змінив дуже багато місць, але рідним мені став саме Сімферополь.

Що найбільше згадуєш з Криму?

Салгір, кожна осінь на Чатирдаг за кизилом (сміється), море. Дуже часто згадую море, Коктебель, Ай-Петрі, Херсонес. Відпочинок у горах у наметах. Ялтинські гастролі, сама Ялта восени, у жовтні, коли поїхали відпочивальники. Стара Феодосія. Дуже багато спогадів.


Ти згадував, що перші два роки казав «у нас в Криму». А зараз як? Перестав так казати?

Зараз я заборонив собі порівнювати своє життя з тим, що було. Адже того, що було, вже не повториться. Кажуть, що двічі в одну річку не ввійдеш, а якщо й ввійдеш, це вже буде не та річка. Та вода, в якій ти був, вже спливла, і прибула нова. І от зараз, якщо приїхати в Крим, місцина ніби та, але все змінилось. Люди змінились. Ті, хто певний час живуть в окупації, змінюються теж. Я бачу це по своїх друзях. Вони підсвідомо змінюються, підлаштовуються під окупацію. Приїжджають до Києва, і я помічаю, як вони пошепки балакають, бояться те, що вони думають, казати вголос. Вони змінились, але це не їх провина. Вони незламні всередині, але їм треба виживати, жити там. Причин їм там лишатися багато. Деякі, особливо з кримськотатарських сімей, не хочуть переживати другу, вже добровільну депортацію. Вони хочуть жити на своїй землі і будуть терпіти все. Варто згадати, скільки років їм не було дозволено повернутися. Тому для деяких це певний бар’єр, щоб покинути Крим.


Фото: Володимир Нєізвєстний


Ти не їздиш у Крим?

Ні. Майже всі, до кого б я хотів приїхати, вже на материковій Україні. Друзів десять залишилось у Криму. Нема куди повертатися. Моєї оселі вже немає. І тут нема де бути, за великим рахунком. Я можу поїхати до батьків в село під Дніпром, але що я там буду робити?

Зараз вже не так болісно і страшно, як було на початку. Хоча на початку здавалось, що це кіно і це не зі мною.


Чому першим містом, до якого ти переїхав з Криму, став Миколаїв?

Це довга історія! У 2010 році, я написав мюзикл «Моцарт», хотів ставити його у Сімферопольському Українському музичному театрі, але чомусь цього не захотів директор. Так склалося, що мене познайомили з директором Миколаївського музичного театру, десь рік ми готували цю виставу і поставили мюзикл у Миколаєві. У 2014 році, коли настав час виїжджати, я подумав про Миколаївський театр і написав до директора. Він мене прийняв завідувачем літературною частиною, бо на той час не було ставок режисера чи художника. Там я був також паралельно художником декількох вистав. Потім мені запропонували перейти головним художником у Миколаївський театр ляльок. Я там працював рік головним художником, потім головним режисером. Потім я вирішив піти з театру і переїхав до Києва шукати роботу.


Коли ти почав розмовляти українською?

В Криму я не розмовляв. Всі спілкувались російською. У побуті я ніколи не говорив, міг прочитати, зрозуміти, але вільно ніколи не спілкувався. Я у голові перекладав. Зараз більш-менш вирівнююся. Українською почав говорити десь півтора року тому. Коли переїхав до Києва, мене запросили до музею Гончара познайомитися з Юрієм Мельничуком – майстром народного мистецтва з вишивки, дослідником українського етнічного одягу. Познайомив Андрій Єрмаков, він сам теж переселенець з Луганщини. Вони всі спілкувались між собою українською мовою. У мене був якийсь страх, що я неправильно говорю, але раптом щось перемкнулось в голові, і я перестав боятися. Мене поправляли, я сам виправлявся.


Зараз якою мовою ти більше спілкуєшся, українською чи російською?

У мене багато залежить від того, якою мовою говорять учениці. Я перемикаюсь. Взагалі більше українською. Я одразу кажу ученицям, що буду говорити українською, але якщо десь не будуть розуміти, я їм перекладу.


Фото: Володимир Нєізвєстний


Чому вирішив перейти на українську?

Я не знаю. Просто я в Україні, це державна мова. Само прийшло, що має бути так. Не знаю, як пояснити.


Коли ти зацікавився вишивкою?

Вишивкою я почав займатися у 2010 році ще у Сімферополі. Мене тоді збила автівка. Я лежав, треба було чимось займати мозок, руки, я почав вишивати. Вчився сам. Починав з дитячих схем, надрукованих на тканині, тому що треба було щось робити. Далі почав досліджувати українську вишивку, опановувати різні шви, через Facebook познайомився з Іриною Зайцевою, Юрієм Мельничуком, Андрієм Єрмаковим. Це люди, які з українською вишивкою на ти.

Потім я викладав українську вишивку у Миколаєві. Це були безкоштовні курси у рамках університету третього віку, там, звичайно, були літні люди. Курс фінансувався чотири місяці, і по завершенню мене попросили далі з ними займатися. Я пропрацював з ними ще цілий рік. Вони там досі збираються, щось згадують, сумують.


В Youtube є твої вишиті мультфільми «Де я?», «Вишита молитва», «Моя Україна». Останній був минулого року. Чи плануєш робити продовження?

Так, останній був на День народження Олега Сенцова. Готував його десь тиждень. Якщо складеться з одним центральним телеканалом, то мультфільми продовжаться. Але зараз, по-перше, немає хорошого обладнання. Монтувати відзнятий на веб-камеру матеріал, звичайно, не те, що треба. Треба гарну камеру і гарну студію.

Про що був би наступний мультфільм?

Після мультика про Олега Сенцова була ідея зняти мультфільм про всіх політв’язнів. Про кожного з них: Кольченка, Балуха, інших. Але відчувається брак техніки і часу. Якщо я буду вишивати і поставлю раму для вишивання у цій кімнаті (приміщенні гільдії “Золота нитка”), її не можна буде рухати. А сюди кожного дня приходять учениці. Якщо великий проект, на нього треба довгий час. Це мав би бути довгий мультик на хвилин десять, а у мене на попередні йшло по тижню-два на вишивку. Якщо робити це все серйозно, треба було б місяців шість і мати камеру, закріплену над роботою. Я сам навчився монтувати, якась там програма, знайшов в Інтернеті .



Чи вишиваєш ти на замовлення?

Так, знайомим вишиваю. Якщо малюнок рахунковою технікою (коли рахуєш нитки), хрестом, наприклад, там відбудовується певна геометрія. Для замовлення у певній техніці я вивчаю, що є, наприклад у «козацькому бароко», по малюнках Самокіша, який вивчив цю техніку. Я відмальовую зразки, узгоджую і, якщо ескіз подобається, починаю вишивати.


Сьогодні ти вишиваєш іншою технікою. Де ти про неї дізнався?

Ще у 2012 році у Сімферополі, я побачив відеоролик Dior, у ньому менше хвилини жінка щось вишивала. Я почав шукати методику. Це була Люневільська вишивка (вид французької вишивки, який існує з XVIII століття. Майстри вишивають бісером, пайєтками, металізованими нитками за допомогою спеціального гачка. Люневільську вишивку використовують різні кутюр’є для того, щоб прикрасити свої витвори. - ред.). Я опанував її за чотири місяці. Тоді мені це було не треба, я відклав цю техніку і гачок для вишивання, а коли приїхав до Києва, мені запропонували викладати люневільську вишивку.


Як ви створили гільдію «Золота нитка»?

Це була моя давня мрія. Як тільки я переїхав до Києва і познайомився з майстрами, зрозумів, що вони всі розсіяні. З’явилась думка об’єднати їх в одному місці. Всі загорілись цією ідеєю. Студія поки не дає прибутку, але це дає змогу цьому існувати. Тут я викладаю історичні види вишивки, тюдорівську, золоте гаптування, нормандську і люневільську вишивку.

Я не можу знайти театр, у якому мені б зараз хотілось працювати. Вишивка була хобі, яке зараз перетворилось у щось інше. Це не дає великих грошей, але допомагає триматися на плаву. Треба зрозуміти, що те, що я роблю, це не речі першої необхідності, до того ж коштують вони дуже дорого. Я більше існую за рахунок школи, учениць, яких я навчаю. Більшість з них – люди, які пов’язані з цією професією, вишивальниці, що хочуть опанувати цю техніку, чи то дизайнерські студії відправляють до нас своїх працівниць.

Я тільки починаю з “Nico Lapunov studio”. Зробили ми вже багато, підготували першу колекцію одягу, вишитого різними світовими техніками, показали її в містах України, у Барселоні були на показах і, дасть Бог, будемо ще наступного травня. Але я не з дизайнерського кола, а з театрального і важко, коли нікого не знаєш. Я ще вчуся і все це не швидкий процес.


Я робив вишивку на костюм Віри Брєжнєвої, приватні замовлення, вишиванки, весільні сукні. Замовлень небагато, та я не можу більше брати, бо треба ще вчити учнів. Можливо з випускників школи вдастся набрати собі майстрів.


У Барселоні була представлена колекція “Nico Lapunov Studio”. Її придумував ти?

Я. Коли ми виникли, треба було заявити про себе. Кожна деталь була зроблена у своїй техніці, ми хотіли показати потужності нашої «Гільдії», всю палітру, що ми можемо працювати у різних техніках. Зараз колекція, можливо, буде іншою. Я поки відшиваю зразки.


Чи хотів би ти повернутися в театр?

Мабуть я став «балуваним», але повертатися до аби-якого театру мені не хочеться. У мене якийсь чи то свій стиль, чи то теорія життя і постановок. Тому вже дуже важко знайти свій театр. Я працюю з Миколаївським театром ляльок, з весни будемо готувати виставу у Литві.

Миколаївський музичний театр для мене на цей проміжок часу показник театру, бо у російськомовному місті існує український репертуар, і за два-три місяці на вистави театру викуповуються квитки. У вересні театр вже продав всі квитки на новий рік. Директор цього театру – фінансист, але він формує репертуар, там крім штатного режисера ставлять вистави режисери з усієї України. Репертуар дуже великий, акторам там дуже цікаво працювати, адже у кожного режисера свій почерк і манера роботи з акторами. Актори від вистави до вистави ростуть і стають кращими. Репертуар там на 90 % українською мовою.

Яку б виставу ти ще хотів би поставити?

У мене на думці «Крабат – учень диявола». Це казка Пройслера про чаклунство. А ще оповідання «Лавандові жінки» про двох старих дів, які знайшли на березі викинутого морем хлопця, і вони його вчили, про те, як вони знаходили в себе ці материнські почуття. Я би хотів поставити це саме у театрі ляльок. Я за освітою актор саме театру ляльок. У Панівежиському театрі ляльок у Литві буду ставити «Фігаро». До речі, це єдиний театр на колесах, який лишився у Європі.

Чи є у тебе зараз мрія?

Страшно, але ні. Ну як, мрію про будиночок в Криму звичайно.

На морі?

Не знаю. Але мені завжди хотілось затишку, садок і працювати. Але коли є мрія, ти йдеш до своєї мрії. А я зараз не йду, я просто мрію.



Recent Posts

See All

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon