©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon
  • Покоління Ї

«Невидимий батальйон» – наш спосіб захищати українські інтереси за кордоном" Оксана Іванців

Автор: Наталія Кіндратів



Оксана Іванців з початку військової агресії на Сході займається ветеранськими проектами. Вона – виконавча продюсера документального фільму про військовослужбовиць «Невидимий батальйон», співзасновниця ГО «Студена» та виконавча директорка Інституту гендерних програм. Завдяки проектам цих організацій, ветерани стають держслужбовцями, дізнаються, де отримати допомогу, беруть участь у міжнародних дискусіях та повертаються до громадського життя. Поколінню Ї Оксана розповіла про ветеранські проекти, свою позицію та громадську діяльність.

Як з’явилася ідея фільму «Невидимий батальйон»?

Невидимий батальйон – це не тільки фільм, а доволі масштабний проект про захист прав жінок, які воюють на Сході України. У 2014 році, коли почалася війна, Україну, окрім Збройних Сил, пішли захищати добровольці, серед яких були і жінки. До цього вони не так сильно були залучені до служби в армії, зокрема на бойових позиціях. Згодом у 2015-му, коли піднялася тема правового та соціального захисту військовослужбовиць, було проведено соціологічне дослідження. Воно отримало назву «Невидимий батальйон», оскільки показувало наскільки вклад жінок в оборону країни залишається недооціненим. Одна з основних проблем полягала в тому, що жінки офіційно не мали права займати бойові позиції. Та, де-факто, це відбувалося. Натомість їх реєстрували на небойові посади типу кухарки, швачки чи санітарки.

Коли така жінка отримувала поранення чи гинула на лінії фронту це вважалося небойовою втратою. Вона не отримувала ні соціального, ні правового захисту, ні просування по службі.

Ця проблема була вперше піднята саме в дослідженні «Невидимий батальйон». Після цього почалася потужна адвокаційна кампанія, суспільство зрозуміло, що ці жінки виконують свої обов’язки нарівні з чоловіками і по суті є дискримінованими. В той момент я займалася ветеранськими проектами, як співзасновниця громадської ораганізації «Студена». Ми співпрацювали з «Невидимим батальйоном». Відтак, в червні 2016 року 62 бойові посади були відкриті для жінок. Згодом я познайомилася з Марією Берлінською, аеророзвідницею, вона і запросила мене як виконавчу продюсерку документального фільму «Невидимий батальйон».


Якими були Ваші обов’язки?

Я повністю відповідала за координацію знімального процесу: роботу зі знімальною командою, героїнями, слідкувала за дотриманням дедлайнів. Складність роботи полягала в тому, що над фільмом працювали три незалежні команди. Адже згідно з задумом, шість історій розповідають три режисерки. Їх потрібно було з’єднати в один фільм. Зйомки тривали з квітня 2017-го, телепрем’єра відбулася 16 жовтня цього ж року. Зараз ми його продовжуємо показувати в різних куточках світу. Зокрема, демонстрували фільм на фестивалі в Мілані, Празі, Шанхаї, в турі Канадою і США – в українському посольстві у Вашингтоні, Нью-Йорку, Чикаго і Філадельфії.

В Канадському парламенті наші героїні мали свої промови і їх уважно слухали та аплодували.

Парламентарів зачепили ці історії, це була можливість почути про війну не від політиків, а безпосередньо від учасників. Після цих показів в нас з’явилася ідея ветеранської дипломатії – ми зрозуміли, наскільки зачіпає, коли спілкуються безпосередньо учасники подій. І це краще допомагає зрозуміти, що відбувається в Україні. Після цього ми почали відбирати і готувати ветеранів та ветеранок, щоб вони брали участь в дискусіях різних рівнів і таким чином представляли Україну. Покази фільму були в Раді Європи, штаб-квартирі НАТО та університеті Сан-Дієго.



Яка цільова аудиторія фільму?

Українська громада, чиновники та дипломати країн-партнерів, бо фільм несе у собі і просвітницьку функцію. Це несиметрична відповідь на російську пропаганду, яка свідчить, що це не внутрішній конфлікт України, а російська агресія.

«Невидимий батальйон» – наш спосіб захищати українські інтереси за кордоном.

Він є інформативним та емоційним водночас. Найближчим часом плануємо показ у Франції та Бельгії. Там більшість глядачів будуть іноземці, і це добре, що аудиторія фільму не замикається тільки на українцях. Адже важливо розповідати про це світовій спільноті. Знаю, що вони недостатньо проінформовані про наші події. Наприклад, під час показу фільму в Сан-Дієго його дивилися студенти, що вчилися на міжнародних відносинах. Хоча це сфера їхнього професійного інтересу, були студенти, які взагалі не знали, що в Україні війна. Тому показувати такі документальні фільми про події в нашій країні дуже важливо. Найближчим часом не плануємо викладати його у вільний доступ в Ютубі, бо значно цікавіше дивитися на великому екрані з обговоренням.


Якою була ваша подальша співпраця з «Невидимим батальйоном»?

Ми зрозуміли, що в нас є проблеми з психосоціальною адаптацією ветеранів, а ветеранок зокрема. Якщо чоловікам хоч якась увага приділяється, то те, що стосується питань з якими стикається саме жінка, до них уваги немає. Це так звані гендерно-орієнтовані послуги, які в нас майже не надаються. Коли жінка повертається з війни, то чомусь оточення вважає, що вона одразу повинна стати ідеальною дружиною, хорошою матір’ю і жити так, ніби нічого не сталося. Часто процес їх повернення відбувається ще складніше, ніж чоловіків. Відтак, у військовослужбовиць є запит на певну спільноту «своїх». Тож інститут гендерних програм, де я виконую роль виконавчої директорки, почав надавати ветеранкам інституційну підтримку, щоб вони мали достатньо знань і спроможностей сформувати жіночий ветеранський рух. Ми цей проект втілюємо з липня. Проводимо всеукраїнські злети, щоб вони відчули себе у спільноті, освітні зустрічі, запрошуємо цікавих спікерів. На них відбуваються стратегічні обговорення щодо жіночого ветеранського руху. Наша ціль – створити такий рух, який буде існувати десятки років і буде об’єднувати сотні жінок по всій Україні. Зараз вони на етапі розробки своїх перших проектів.



А які ветеранські проекти реалізує «Студена»?

В 2015 році ми відчули, що ветерани недостатньо проінформовані про те, які послуги вони можуть отримати. Тому ми створили сайт «Без броні», де можна знайти перевірені ініціативи. Там є мапа України і можна шукати види послуг для ветерана у конкретному місті. Також проводили адвокаційну кампанію щодо звернень по психологічну допомогу. Йдеться про подолання суспільного стереотипу, що звертатися по допомогу до психолога чи психіатра – це соромно.

Дбати про своє психічне здоров’я – відповідальна поведінка.

Ще один стереотип пов'язаний з чоловіками – наче вони не плачуть, в них немає психологічних проблем і труднощів. В нашій соціальній рекламі ми показуємо інший приклад мужності: визнати, що тобі може бути боляче, що війна травмує. Інший проект – це центр психосоціальної підтримки ветеранів АТО в Краматорську. Ми його заснували в 2015 році, партнером був Союз ветеранів АТО Донбасу. Цей центр надає підтримку ветеранам АТО та їх сім’ям. Робота велася в трьох напрямках. Перший – «ветеран – особистість», це групи підтримки за принципом рівний – рівному, вони могли прийти і поспілкуватися про важливі для них теми, якими діляться лише один з одним. Другий – «ветеран – сімя», групи з сімейними активностями, які допомагали відновлювати зв’язки між членами родини після повернення з фронту. Третій напрямок – «ветеран – громада», його головна ідея – включити ветеранів в активне громадське життя.



Як саме?

Можна вважати, що ветеран повністю повернувся, коли він став активним членом суспільства, знайшов своє місце в ньому. В рамках цього напряму була школа громадського активізму, де ми навчали основам свідомого громадянства – наприклад, медіа грамотності, прожект менеджменту, медіації тощо. Наступним кроком в цьому напрямку став проект «За ветеранів до влади», який я координувала. Ми допомогли Київській спілці ветеранів АТО залучити фінансування, створили школу державного службовця для ветеранів АТО, яка протягом півроку діяла в Києві і Краматорську. Її відвідували близько 60-70 ветеранів. Тричі на тиждень в них були лекції з державного управління, лідерства, командної роботи, тайм менеджменту, різних видів права. Далі вони визначалися зі своєю спеціалізацією і HR проводила співбесіди, підбирала вакансії, ветерани ходили на стажування в державні органи. За результатами проекту близько 10 ветеранів стали держслужбовцями, вони працюють в різних органах державної влади. Зараз продовжуємо роботу над сайтом «Без броні», оновлюємо його базу. Також реалізовуємо соціологічне дослідження про рівень залученості ветеранів до суспільно - політичного життя. Ми знайомі з організацією у США, яка займається схожими питаннями: після того як їхні ветерани повертаються, вони допомагають їм влаштовуватися на державну службу. Тому, що державна і військова служби схожі між собою і потребують від людини схожих навичок. Таким чином ветерани продовжують служити державі, тільки в інший спосіб. Ми хочемо проаналізувати досвід США, де більше ніж 30% ветеранів стають держслужбовцями, щоб зрозуміти, які практики є найефективнішими. Таким чином допомогти нашим ветеранам включатися в демократичні процеси розбудови країни і запобігати радикалізації. Адже часто після повернення з фронту, з іншого інформаційного поля, людина може не розуміти суспільних процесів, які відбуваються.


Що Вас мотивує займатися такою діяльністю?

Я завжди відчувала себе патріоткою цієї країни. Довгий час у мене було відчуття наче мені в Україні бракує України. Живучи в Києві, доводилося шукати певні спільноти, де її можна було знайти.

Після Майдану я відчула себе відповідальною за те, що далі буде відбуватися в країні.

Оскільки я не була на фронті, то найменше, що я можу зробити для тих людей, які там були і ризикували своїм життям заради нашого миру і безпеки – зробити їхнє повернення гідним. Аби вони тут відчували, що ми їм вдячні і що вони недаремно там воювали. Це мінімальна моя місія як громадянки. Також моя особиста історія полягає в тому, що бабуся воювала в УПА, після цього була політично репресованою. Можливо це мій спосіб віддячити не лише сучасним, але й тим ветеранам, які боролись за Україну раніше. Я знаю, що вони не отримали того визнання та вдячності, яку заслужили, хоча боролися в ще складніших обставинах, ніж ми зараз. Повага до армії і ветеранів – це також і наша національна безпека. Адже якщо в суспільстві поважають ветеранів, то це впливає і на престиж військової служби. Я це дуже чітко розумію і дуже хочу, щоб це зрозуміли інші люди.


Наскільки складно працювати з ветеранами?

Важко, оскільки в них є певний досвід, яким вони можуть поділитися лише один з одним і який зрозуміють лише люди, які були там. Цивільним цей досвід зрозуміти нелегко. Часто почуваю себе на межі двох світів – розумію більше ніж люди, які з цією темою не працюють, але менше, ніж самі ветерани. З цієї позиції я можу виступати комунікатором між ветеранами і людьми, які навіть не здогадуються, що таке війна, намагаються відмежуватися від цього. Моя місія достукатися і пояснити, що це не треба ігнорувати, а від них достатньо просто вдячності і підтримки. Тому, що вони там роблять свою роботу, щоб ми тут жили гідно. Коли я працювала з ветеранами в рамках проекту «За ветеранів до влади» мене вражало яка трансформація з ними відбувалася. Зокрема в Краматорську, це були переважно дорослі чоловіки. Дуже рідко настільки зрілі люди відкриті до чогось нового. І я пам’ятаю як вони працювали над собою і наскільки вони були мотивовані. І це дуже мотивувало і мене. Є історія, яка мене дуже зворушила за час роботи з ветеранами. Коли ми були в США, то дізналися, що там є гарна традиція – вони коли бачать людину у військовій формі, то підходять і кажуть просту фразу «Thank you for your service» («Дякую за вашу службу»). Одна з наших ветеранок була у формі американської армії, яку їй передали волонтери з Чикаго. На вулиці її сприймали як американську військову і на кожному кроці говорили цю фразу. Якось до нас несподівано підбігла групка американських дітей і весело защебетали ці слова подяки. Ветеранка в той момент розплакалася і сказала: «А чому наші так не можуть?». І вона це сказала не для себе, вона хотіла цієї вдячності для своїх побратимів і посестер, які часто в нас цього не отримують. Ця культура вдячності дуже зворушлива. Тому моя глобальна місія – щоб ветерани за те, що зробили, отримали належне – не лише подяку, але й можливість бути повноцінними членами суспільства.


Які складнощі в реалізації схожих проектів в Україні?

В 2015 році була активна підтримка з боку міжнародних організацій проектів, які стосувалися ветеранів. Тоді перша хвиля мобілізації почала повертатися і стало зрозуміло, що їм потрібна допомога. Наразі постійно виникають питання щодо стабільного фінансування таких організацій, як наша. Тому дуже важливо грамотно співпрацювати з різними джерелами фінансування. Це не лише донорська допомога міжнародних організацій, адже вона не буде вічна. Це могли б бути і внески українських громадян, треба працювати над тим, щоб вони усвідомлювали, наскільки важливо підтримувати такі проекти. Це і соціальне підприємництво, тому важливо підтримувати перш за все ветеранський бізнес, це і підтримка українців світу, бо є проекти які відбуваються саме завдяки їхній допомозі. Питання фінансів це найчастіші виклики для громадського сектору в Україні. Також важливим питанням є доступ до медіа. Канали зазвичай наповнені розважальним контентом і з чимось серйознішим важко туди достукатися. А нам потрібно, щоб про наші проекти чули. Відтак, один з найважливіших викликів для нас зараз – це виходити на ширшу аудиторію, освоювати нетрадиційні для громадського сектору майданчики.



Що вам найбільше подобається у вашій роботі?

Бути причетною до важливих суспільних процесів, працювати в команді ентузіастів, які розуміють, що працюють заради змін. Громадських сектор дуже гнучкий і відкритий для експериментів, тут можна креативити. Для себе я вважаю, що продовжую займатися правозахистом тому, що мені цікаві права людини і з таким запитом я йшла навчатися на правничий факультет. Саме в громадському секторі я можу про ці права людини, громадянське суспільство, демократію говорити різними методами: від документальних фільмів, до коміксів, освітніх програм та законопроектів. Зараз отримую другу вищу освіту в УКУ на спеціальності «управління неприбутковими організаціями». Мій диплом буде стосуватися створення продюсерського центру, який буде займатися поширенням документальних фільмів нової хвилі (після Майдану). Тих, що розповідають про історичні події в Україні, про наш шлях трансформації. Цей центр буде створювати такі фільми, займатися їхньою промоцією по світу, створювати майданчики для обговорення того, що відбувається в Україні. Це місточок налагодження діалогу, залучення міжнародних партнерів, розбудови миру в світі. А також – відповідь на гібридну війну та дезінформацію. Тому, що

документальним кадрам та реальним людським історіям дуже важко щось протиставити. Я вважаю, що документальні фільми повинні боротися з пропагандою – це спосіб достукатися до розуму та сердець.

Пропаганда намагається приспати критичне мислення і нав’язати прості відповіді, а документальне кіно та людські історії навпаки – змушують думати.

Власне я хочу займатися промоцією українського документального кіно, для того щоб світ був більше проінформований про те, що в нас відбувається і щоб документальні фільми ставали флагманами змін. Це те, що називають «документальним активізмом» – коли фільм спричиняє певні зміни в суспільстві. Так і сталося з «Невидимим батальйоном»: розповідаючи про ветеранок, він змінив суспільну думку, ставлення до цих жінок, завдяки ньому народилися законопроекти – запускаються суспільні зміни.