Автор: Міла Лугова
Чи могла проста дівчина з Тернопільщини уявити, що її картини колись будуть презентовані на виставках на Мангеттені та коштуватимуть тисячі доларів? Це тепер журналісти наперебій беруть у неї інтерв’ю, але був час, коли їй доводилось вдень прибирати будинки багатіїв, малювати — по ночах. Прибирати, щоб вижити у чужій країні, і малювати, щоб вдосконалювати свій талант. Роботи Оксани Танасів несуть в собі глибокий соціальний, культурний та навіть політичний зміст, тим самим стаючи темою для осмислення та обговорення в суспільстві. А найновіша колекція Code U розповідає про глибоку культурну спадщину України, оскільки її основою стала Трипільська вишивка.
Поколінню Ї Оксана розповіла про життя в еміграції, дебют в кіно та дала поради митцям-початківцям.
Ви перебралися до США у 2004 році — якими були ваші перші враження від країни?
Я багато чула про Америку, знала, що тут є великі перспективи та можливості. Оскільки багато українців сприймають США як одну з найкращих країн світу, країну, де можна себе реалізувати, я ніколи не думала, що на шляху до цієї реалізації потрібно буде подолати великі випробування. Для мене все ускладнював ще й той факт, що я не знала англійської — у школі вивчала німецьку. До того ж, приїхала, маючи маленьку дитину. Усе це було насправді великими перепонами на шляху до успіху і самореалізації. Мені доводилося займатися низько оплачуваною роботою — була прибиральницею, нянею, працювала на складі. Паралельно з тим я активно вивчала англійську. Це було кілька років поневірянь.
Скільки годин мали на сон у ті дні?
Було таке, що я лягала о 3-й ночі і прокидалась вже о 7-й ранку. Це все було протилежним до моїх очікувань, які я мала перед еміграцією. Та й зараз багато людей в Україні не розуміють, що успіх в Америці — це не рожевий сон. Коли я спілкуюсь зі своїми друзями з України, серед яких є досить багато освічених людей, вони часом кажуть, що то просто має бути везіння — мовляв, достатньо виграти у лотерею «Грін Кард». На таке я завжди відповідаю, що одного везіння недостатньо, а «Грін Кард» — це тільки початок довгого шляху.
Як ви ставитесь до закидів, що українці, які виїхали з України, не є патріотами?
Деколи, перебуваючи за кордоном, ти можеш зробити значно більше для України, ніж та маса людей, яка просто бездумно живе на території України. Я знаю багатьох українців у США, які збирають кошти для наших воїнів, організовують благочинні вечори, займаються лобіюванням українських інтересів та поширенням нашої культури. Ці люди витрачають не тільки власні гроші, але й жертвують величезну кількість свого часу (а всі знають, яким дорогим є час в Америці).
Хто допомагав вам під час періоду адаптації? Чи були люди, які підтримували вас хоча б морально?
В моєму професійному становленні та розвитку не допомагав ніхто — всі кроки по дослідженню «американського середовища» проходила самостійно. Мала бажання здобувати освіту, знайти хорошу роботу та розвивати художню кар’єру. Прагнення до кращого життя мотивувало мене на ці кроки, незважаючи на перешкоди та жертви, які вимагав цей процес. У побутовому плані, а особливо у догляді за маленькою донечкою, допомагав мій батько, який на той час вже проживав в США. Він завжди казав мені, щоб я йшла до своєї цілі і не зважала на жодний осуд чи критику. Його слова «Йди уперед і не оглядайся» були для мене найбільшою підтримкою всі ці роки. До речі, його батько, тобто мій дідусь, був вчителем малювання і я змалечку спостерігала, як він малює. Саме дідусь передав мені любов до мистецтва.
Належу до тих жінок, які беруть на себе левову частку відповідальності у прийнятті рішень. Я відчувала, що витримаю і впораюсь. Вступила до університету і знала, що закінчу його, хай там що. Ночами малювала, щоб не втрачати художніх навичок. Мала друзів серед місцевих українців, але мені завжди хотілось вийти на американський рівень — щоб мене знали не тільки в нашій громаді, але й за її межами.
Що саме стало тим поштовхом, який спонукав вас зайнятися мистецтвом професійно?
В першу чергу я зрозуміла, що митці в Америці цінуються. Коли я прибирала будинки заможних людей, то була вражена кількістю дорогих картин у їхніх домівках. Крім того, мала можливість відвідати багато музеїв та галерей Нью-Йорку, столиці мистецтва, куди приїжджають художники зі всього світу. Бо якщо ти досягнув успіху у Нью-Йорку — тебе знатимуть в цілому світі. Як співав Френк Сінатра: «If you make it in New York city you can make it anywhere» (сміється — авт.). До того ж, це була віддушина, своєрідна терапія. Приїхавши в Америку, я — людина з двома вищими освітами — працювала на низькокваліфікованих роботах і мала відчуття, що стала ніким. А мистецтво мене рятувало. Сказала собі: якщо я спромоглася на переїзд за океан і пожертвувала тим, що я не бачу своїх рідних, друзів, перекреслила свої попередні досягнення і почала з найнижчого рівня, то я зроблю все, щоб високо піднятися в новій країні.
Що б ви порадили новоприбулим емігрантам, спираючись на власний досвід?
США — країна, яка була створена емігрантами і яка має багато можливостей для них же. Але багато залежить від особистості конкретної людини. Так, одні залишаються на низькокваліфікованих роботах все життя, а інші шукають себе, навчаються по ночах, змінюють роботи, пробують щось нове, чимось жертвують, ризикують. Якщо перевести на виміри простору, то одна людина бачить на один метр перед собою, інша — на десять, а хтось — на кілометр. Потрібно широко відкрити очі і поглянути навколо, а також зрозуміти свої сильні сторони. Потрібно черпати інформацію з різних джерел, займатись самоосвітою, спілкуватись з місцевими американцями.
Як би ви охарактеризували українських жінок в еміграції?
Ми, українські жінки, виховані як хранительки домашнього вогнища, які дбають про всю родину. Та зобовязаність часто стоїть на першому місці і стримує жінку від побудови власної кар’єри. Вона віддає себе дітям та чоловіку, щоб їм було добре в першу чергу. Розкажу вам одну історію, яку я раніше розповідала тільки друзям. Коли я тільки приїхала до США, то мене запросили в гості, де зібралося багато українців за одним столом. Я, користуючись нагодою, попросили поради, куди найкраще піти вчити англійську, яку школу обрати. І раптом одна з присутніх жінок каже: «Оксано, ну для чого тобі вчити англійську? Ні ти, ні я, ні всі, що тут присутні — ми ніколи в цій країні нічого не досягнемо. Можливо, це вдасться нашим дітям або онукам. Моя тобі порада — прибирай і радій, що маєш роботу». Одним словом, ми заклалися на 100 доларів, що я досягну того, чого хочу.
Отримали виграш?
Ні, вона не віддала. Коли ми згодом випадково зустрілись в магазині, вона оббігала мене здалеку (сміється – авт.).
Яка з колекцій ваших робіт є улюбленою?
Важко відповісти. Я працюю в різних стилях і різних напрямках. В мене є рання колекція, яку я почала створювати після приїзду до США — Fashion Couture Art, я її присвятила світу моди і вона багато сезонів виставлялась на тижнях моди, починаючи з 2012 року. Кожна картина містить від 1 до 10 тисяч кришталю, наклеєного індивідуально на плаття. Я відтворювала сукні Gucci, Dior, Zuhair Murad. Використовувала ексклюзивні техніки — картини наполовину намальовані, а наполовину зроблені із тканини. Планую згодом повернутися до тієї колекції, бо люблю моду і маю ще багато нереалізованих ідей.
В мене є велика колекція Dollar Art. Чому я почала роботу саме над цією колекцією? Хотіла показати, що я є художниця-інтелектуалка, а не просто візуалістка. Надихнула мене на створення цієї колекції ситуація в Україні, коли до влади прийшов Янукович. Тоді я створила картину, де він сидить на троні в костюмі з доларів (я вирізала копії доларів та наклеювала їх на полотно), навколо потріскане поле і стріляються люди. Це було в 2011 році, а коли через три роки відбулася Революція Гідності, ця картина виявилась ніби передбаченням. Багато українських видань писало про неї. Кожен елемент доларового колажу в колекції Dollar Art несе певне повідомлення: костюм з доларів — надмірне багатство та корупція, колодка — фінансова залежність від когось, окуляри — це сліпота. Цікаво, що кожен бачить ці картини по-своєму. Наприклад, картина із жінкою в доларовій клітці. Хтось вбачає життя жінки на утриманні, а хтось нерівність прав, оскільки в нашому суспільстві жінці важче досягнути успіху, ніж чоловікові. За статистикою, жінка отримує нижчу зарплатню, аніж чоловік, маючи ту саму освіту та досвід, а також має менше шансів стати керівником. Я б хотіла, аби ця ситуація змінювалась. Професіоналізм не повинен оцінюватись через призму статі. Саме такий посил я закладала в колекцію Dollar Art.
Моя колекція Реінкарнація — це прояв пристрасті до відомих людей, які мене надихають. Майкл Джексон, Вітні Хюстон, Енді Ворхол, Пабло Пікассо та інші. Їхні життєві історії вселяють віру в себе і власний успіх.
Колекція, над якою я працюю сьогодні, і є, мабуть, моєю найулюбленішою. Вона називається Code U, тобто Код України. Ідея створення колекції народилася від емоцій, які в мене виникли в ході спілкування з однією білорускою, яка заявила мені, що Україна — це просто частина колишнього Радянського Союзу і її не існує і ніколи не існувало як самостійної держави. Я не можу пояснити історію людям, які її, в принципі, не вчать. Не можу розказати їм про Київську Русь та Трипільську культуру. Для цього потрібно збирати зали і розповідати, що Україна має тисячолітню історію та культуру. Тому виходом для мене стало створення колекції картин — саме через них втілювати просвітництво. Коли людині подобається картина — вона із цікавістю читає пояснення до неї.
Для роботи над колекцією за основу була узята вишивка, яку упродовж століть, навіть тисячоліть використали наші предки ще з часів Трипільської культури. У геометричних символах, системах знаків і унікальних візерунках наші предки зашифровували особливу силу, вібрацію і передавали енергетику древньої культури через створені композиції. Це і надихнуло мене на створення модерних картин, в абсолютно нових кольорах і простих візерунках, які б поєднували нашу тисячолітню історію і культуру, нагадуючи співвітчизникам і нащадкам про її витоки.
Колекція показує самобутність та унікальність української культури. Цією колекцією я говорю — «Ми існуємо! Ми є!».
Картини з колекції Code”U”
Де можна придбати ваші картини?
Всі мої картини можна купити в галереях, які мене презентують. Вони є у Ванкувері, Лондоні та Нью Йорку. Всю цю інформацію можна знайти на моєму сайті. Також через сайт можна придбати картини, які на даний момент не перебувають на виставці. Остання колекція ще ніде не була продемонстрована, наразі я шукаю зв’язки з музеями та галереями.
Ви експериментуєте з різними техніками, але вам вдалося винайти й власні, унікальні. Чи думали ви над тим, щоб запатентувати їх?
Так, думала, але це коштує надзвичайно дорого. Лише це на перспективу.
Знаю, що ви підтримували українських воїнів — розкажіть про це.
В 2014 році я розпочала співпрацю з онлайн-аукціоном ЄвроМайдан. На цьому аукціоні було продано десятки моїх картин та більше сотні поштівок. Всі кошти, які були за них вилучені, були перераховані на особисті рахунки пораненим українським воїнам. Тому я точно знаю, що ці кошти не пропали. Був цікавий момент, коли одна моя картина була продана за тисячу доларів буквально миттєво і, окрім грошей за неї, поранений воїн отримав її в подарунок від людини, яка цю картину придбала. В такі моменти я отримую колосальний заряд енергії та натхнення.
Що для вас означає бути сучасною художницею?
Сучасний художник — це не просто людина, яка добре малює. Цього не достатньо, щоб повноцінно заявити про себе. Ти повинен бути і митцем, який передає важливі послання світу, і фінансистом, який веде власну бухгалтерію, і маркетологом, і веб-дизайнером. Тобто на початках ти маєш бути як маленька компанія. З часом потрібно навчитись організовувати не тільки себе, але й людей, які почнуть на тебе працювати. Тоді можна піднятись на кілька щаблів вище і заявити про себе ширшому загалу людей.
Як художникам-початківцям почати демонструвати свої роботи? Як вийти на хороші галереї? З чого починати?
Перше, що потрібно розуміти — хороша галерея навряд чи зверне увагу на художника, що намалював кілька картин. Потрібно мати кілька десятків робіт. Також обов’язково потрібно створити портфоліо і власний веб-сайт. Після того починайте шукати галереї, які виставляють картини в тому стилі, в якому ви працюєте, та відсилайте їм електронного листа з прикріпленими взірцями ваших останніх робіт. Кожна картина має бути підписана: її назва, опис, використані матеріали, розмір. В листі має бути вказаний ваш веб-сайт, на якому є ваша коротка біографія, виставки, на яких ви презентували свої роботи (якщо такі були).
Чи потрібно намагатися познайомитись з галеристом особисто і вже при зустрічі розповісти про себе? Чи це не прийнято серед американськи галеристів і не сприятиме позитивному рішенню?
Це добра стратегія. Можна прийти на відкриття виставки до галереї, яка вас цікавить, і таким чином продемонструвати свою прихильність. Коли ви у такому випадку підходите до галериста, щоб висловити свої думки про побачене, то тим самим налагоджуєте людський контакт і маєте можливість розповісти про те, над чим ви працюєте. У мене був такий досвід, він став початком хорошої співпраці. Ще краще, коли вас представить якийсь ваш спільний знайомий і розкаже щось хороше про ваші роботи. Таких можливостей, як правило, вкрай мало, але якщо вони є, то потрібно їх одразу ловити.
Чи існують спілки українських митців, художників в США?
Я про таке не чула. Але це хороша ідея створити таку спілку, щоб ділитися досвідом і підтримувати один одного. Цього не вистачає. Українські музеї в Чикаго та Нью-Йорку організовують виставки відомих художників, які вже зарекомендували себе, але було б добре також показати світу і молоді українські таланти, щоб підтримати їх. Я часто захожу на веб-сайт New York Art Foundation, там є графа з різними грантами для підтримки художників з різних країн — гранти для художників з Китаю, Латинської Америки, Франції та інших країн. Я ще жодного разу, на жаль, не бачила, щоб там був грант від якоїсь української організації для наших художників. Чому б не зробити, до прикладу, грант у розмірі тисячі доларів для українського митця, що проживає в США? Це заохочує людей, а українська нація багата на таланти. Особисто я вдячна за підтримку консулу Денису Семеновичу (Генеральне Консульство в Нью-Йорку) і колишньому послу ООН Юрію Сергеєву та його дружині Наталі. Також хочу сказати велике спасибі президентці Відділу Союзу Українок у Кліфтоні Валентині Табаці.
Вас скоро можна буде привітати з дебютом у кіно?
Так, скоро вийде на екрани короткометражний фільм американської кінокомпанії Sharip Toshe Production, де я знялася в головній ролі. Фільм про вічний конфлікт поколінь — батьків та дітей. В ролі дочки по фільму — моя донька Кароліна. Цікаво спостерігати деякі паралельні ситуації в нашому реальному житті. Іноді ми не приділяємо уваги деяким важливим речам під час спілкування до того моменту, поки не стається трагедія.