©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon
  • Покоління Ї

Руслан Горовий: «Ми прийшли у цей світ, аби штовхати його уперед»

Автор: Міла Лугова

Руслан Горовий — режисер, письменник, громадський активіст. Він же — головний режисер і автор програми «Служба розшуку дітей» телекомпанії «Магнолія-ТВ» — проекту, який повернув до родин більше тисячі дітей. Окрім того, він і поза програмою підтримує дітей-сиріт та сприяє їх усиновленню.

Енергії Руслана вистачає на багато речей. Він грає на струнах людських душ, знаходячи смішне в буденному і подекуди страшному, тим самим відроджуючи жанр української гумористичної прози. Його книги «Гагарін і Барселона» та «40…або чому чуваки не святкують» номіновані на конкурсі «Найкраща книга року» за версією BBC.

Ми зустрілись під час туру Америкою, в мехаж якого він презентує свою нову книгу «Конотоп — земля легенд», і розпитали про те, навіщо він взявся знімати кіно про Донбас, чому не соромиться вживати лайливі слова та чого не готовий пробачати людям.



Про кіно

Руслане, нещодавно ви презентували в штаб квартирі ООН у Нью-Йорку власний фільм «Укропи Донбасу». Перед тим мали із показами тур країнами Європи. Скажіть коротко, про що цей фільм, і який меседж ви хотіли донести через нього глядачам?

«Укропи Донбасу» — це фільм про двох мешканців Луганщини: сімейну пару, яка, допомагаючи нашим хлопцям на передовій, потрапила в полон. З цим фільмом я дійсно обкатав багато країн: був у Туреччині, Польщі, Чехії, Франції, Німеччині та Швеції. Потім ми приїхали до Америки на виставку в ООН, яка називалась Ukraine Exists, і в рамках цієї виставки також показували фільм.

Мені хотілося, аби глядачі побачили, що на Донбасі були різні люди: і ті, котрі кричали «Росія, прийди», і ті, котрі всією душею були за Україну, і воювали за неї, ризикуючи своїми життями. Я хотів розказати історію пари, яка жила в своєму домі, яка не хотіла жити в Росії чи якійсь новій дивній формації. Вони просто хотіли жити у себе вдома і займатися власною фермою, але отримали натомість увесь той жах.

Як публіка сприймала «Укропи Донбасу»? З якими запитаннями глядачі підходили до вас після показів?

Просто дякували, що показав Донбас. Цей фільм перекладений на англійську, французьку, турецьку, польську — на мови усіх країн, куди ми привозили стрічку. Я просив українців, які проживають в тих країнах, приводити з собою на показ місцевих мешканців. На показі в одному з університетів Швеції, наприклад, тільки одна людина знала російську, та й то поганенько. Всі питали, чому так сталося і що це за війна. І я розповідав, що це не питання мови, і навіть не протистояння України та Росії, а значно глибший конфлікт між західними демократичними цінностями та «совком».


Про письменництво

Над якою книжкою ви зараз працюєте? Чого нам очікувати найближчим часом?

20 грудня у світ виходить моя книжка «Всі ми родом не з Києва» — вона вже в друкарні. Хочу зробити такий подарунок для українців і розповісти про маленькі містечка. Це буде 64 історії, які мали місце в маленьких містечках України. Ілюстрації до книги малював харківський художник Микита Тітов. Окрім того, пишу зараз різні оповідання — вже маю сім.


Про що вони?

Так само про життя. Хочеться мені чогось смішного, якогось стьобу над «совком» — щоб він виглядав не тільки гидким і страшним, але й абсурдним. Наприклад, хочу написати фантастичну історію ніби-то перший космонавт був не Гагарін, а українець, який вкрав ту ракету і полетів у космос. Хочеться показати, що «совок», насправді, був неспроможний.



Що можете порадити тим, хто тільки роздумує, чи не стати письменником?

Завжди кажу — чим більше напишуть, тим краще. Що зігниє, то не згорить і навпаки. Література залишиться. Буває, що за життя людина напише одне єдине, що буде золотом, і вже більше нічого не потрібно. Коли в Тарантіно запитують чому він більше нічого ліпшого не зняв, мені хочеться сказати: «А хто зняв?» Якщо можете не писати — не пишіть. Але якщо не можете, то вам більше ніяких порад не потрібно — вас нічого не стримає.


А є якесь підводне каміння, якого можна уникнути початківцям-письменникам в Україні?

А його не потрібно уникати. Нема погано і хорошого — є тільки досвід. Все каміння, на яке ви наштовхнетеся, — тільки ваше. Можу дати багато порад, але ваше життя за вас ніхто не проживе.

Про війну

Ви — людина з великим життєвим досвідом, людина, яка бачила війну зблизька, бачила багато страждань не в екрані телевізора, а в живу. Як ви вважаєте, про що потрібно пам’ятати, коли в житті настає смуга випробувань?

Треба собі казати: «Так буде не завжди». Ніхто ще не придумав чогось більш правильного. Згадуйте про те, що вам дороге, що для вас важливе. І навіть якщо просто зараз щось не клеїться, так буде не завжди. Добро завжди перемагає зло. Життя — це художній фільм, де у фіналі добро обов’язково перемагає зло.



Чи варто прощати ворогів? І, якщо варто, то яких?

До війни я не розумів по-справжньому значення слова ворог. Справжнього ворога, який вбивав моїх друзів і забирав у них все, я не готовий прощати. Думаю, що момент прощення серйозного конфлікту можливий тільки через пару поколінь. Маю друзів, які одружились, а їхні діди воювали по різні сторони барикад — один за СС, а інший за Радянську армію. Зараз вони можуть відносно спокійно про це говорити, але це вже третє покоління. А на рівні, коли ми стріляємо один в одного, ніхто нікому не пробачить, це все пусті розмови.

Про мову

Як ви ставитесь до намагань певних людей виправляти чиюсь, на їхній погляд, не ідеальну українську мову? Адже ви із великим задоволенням послуговуєтеся суржиком і, часом, лайкою.

Все дуже просто. Мова — це живий інструмент. Те, що було чудовим багато років тому, може бути абсолютно незрозумілим сьогодні. Все, що прийшло в мову і прижилося, — прекрасне. Наприклад, слово «кейс». Воно чудово прижилося, молодь його розуміє, і ти нічого з цим не зробиш, скільки не виправляй. Це добре, коли мова жива.


Що вас спонукало заснувати видавництво «ТаТиШо?»? Ви відчули, що чогось не вистачає на ринку медіа чи видавництва?

Я знайшов найпростіший шлях до читача. Не хочу віддавати свій твір якомусь іншому видавцю, отримати за це «три копійки», а потім, щоб він розпоряджався моїм твором. Хоче продає, а бачить, що він продається погано — може закинути. З умовного одного долара автор отримує один цент. Мене це не влаштовувало, тому ми заснували власне видавництво.

До того ж, ми все поширюємо через Фейсбук. Я не маю на меті, щоб всі мої книжки були у книгарнях — мені того не потрібно, головне щоб вони були у людей. Тому ми придумали шлях до читача через Фейсбук і зустрічі. Так книжки живуть на полицях у людей, а не в книгарнях.



Про місію кожного

Яка ваша місія як митця?

Ми всі прийшли у цей світ, аби штовхати його уперед. Якщо стоїмо на місці, значить — заважаєм іншим. Звідси і всі депресії. Треба завжди рухатись вперед і все. Тільки так ми змінюємо світ на краще.


Ви пишете казки для дорослих, а які казки ви розповідаєте своїм дітям? Чи є в планах написати щось для дітей?

Моїм старшим 18 і 16 років — вони вже завеликі для казок, а молодшій донечці один рік, і тут ми поки обмежуємся колисковими. Проте моя дружина Люда пише гарні дитячі віршики, і я хотів би видати її книгу. Тут я хотів би виступити у ролі видавця.


Ви зараз багато гастролюєте по різних містах Америки, а чи помітили ви якусь рису, притаманну американцям, яку б хотіли прищепити українцям?

Не давати порад. В наших головах ще сидить «совок», і кожен знає, як потрібно жити іншим. Від цього давно вже потрібно відмовлятись.