Авторка: Марія Лутчин
Поєднати два світи, дві ментальності, залишитися собою на чужині, відчувати коріння і віддячити рідній землі потужним літературним творінням зуміла американка українського походження Софія Міколяш.
Сильна та вольова жінка, успішний фінансист та громадська діячка цьогоріч дебютує ще й як письменниця. Софія – авторка психологічного роману «Наснилося між двох світів. Невагомість», яку написала під псевдо Міа Д’арк.
Покоління Ї зустрілося із Софією у її рідному Івано-Франківську, куди вона приїхала, щоб презентувати свою книгу.
Про роман, натхнення, громадську роботу та те, яким є місце жінки у сучасному світі далі у розмові.
Софіє, як так сталося, що ви емігрували у США, з чого починали там?
Це був 2000-й рік. Я закінчила Прикарпатський університет. Роботи як такої не було, перспектив особливих теж. Мої батьки вже рік, як виїхали до родичів у США. Так склалося, що і я відправилася до них.
Звичайно, що реалії у США були зовсім іншими, ніж я собі уявляла. Після трьох років стало легше, після п’яти – у мене вже були більш професійна робота, я займалася позиками, нотаріальними перекладами.
У США отримала ступінь бакалавра наук з відзнакою у бізнес-адмініструванні у галузі бухгалтерського обліку в Іст-Вест Університеті у Чикаго, а у 2018 році обрана випускником року.
Паралельно відкрила кав’ярню. Це була моя мрія і я отримала колосальний досвід у цьому напрямку. У 2013 році я її продала і почала займатися благодійною організацією.
Що це за благодійна організація «Ukrainian Women in Business» і чим вона займається?
Під час ведення бізнесу я багато співпрацювала з громадськими організаціями, школами, альянсами і зауважила собі, що, скажімо, італійці чи поляки мають такі «Business Women», а в української громади такого не було. Це мене надихнуло, дало поштовх працювати саме з жінками з України, робити такого роду кооперацію і спільними зусиллями розвиватися у підприємницькому русі.
За сім років усе модифікувалося і зараз ми більше займаємося соціально-культурними проектами, але філантропічна місія незмінна – ми допомагаємо якраз неповносправним дітям-сиротам в Україні. Є такий проект «Оселя» в Обертині (Івано-Франківська область – авт.), який ми фінансуємо від початку. Це перший і діючий заклад в Україні утриманого проживання. Там живе четверо випускників інтернату. Маємо партнерів з благодійної організації. Зараз маємо трішки проблему, бо на рівні держави був підписаний договір, за яким мало б бути державне фінансувати проживання цих молодих людей, але на практиці цього фінансування немає. Події розвиваються так, що все висить у повітрі і знову потрібно збирати кошти і підтримувати, бо державі, м’яко кажучи, не до того.
Багато роботи проводимо на місцевому рівні для жінок, які хочуть поступу – хочуть знайти роботу, чи започаткувати свій бізнес, змінити професію. Організовуємо семінари по працевлаштуванню, різноманітні нетворкові івенти, де люди психологічно підтримують одне одного, обмінюються контактами, досвідом, поглядами. Це ефективно показало себе під час пандемії коронанвірусу.
Ми активно вели лекції в онлайн-форматі, займалися підтримкою пожежників у Чикаго, робили обіди для медпрацівників у березні-квітні, підтримали поліцейських під час масових протестів. У такий спосіб ми висловили свою подяку тим, хто на передовій оборони.
А загалом, наша організація об’єднує десь півсотні активних жінок, які бачать сенс, хочуть змінюватися і розвиватися разом.
Цьогоріч у нашій діяльності тай в першу чергу у моєму житті настав переломний час. Взагалі називаю 2020-й рік дуже цікавим для себе. Це рік великих трансформацій. І це поки що, як це не дивно звучить, найкращий у моєму житті рік.
Не думаю, що з вами погодиться багато людей…
Так, згідна. Але це більше про те, як це все сприймати і як обробляти інформацію.
Щодо себе, то скажу так – можна йти дорогою і вважати, що ти нею йдеш, але в один момент ти розумієш, що це була тільки стежка чи якийсь лабіринт. 18 липня я вибрала іншу дорогу для себе – письменництво.
Ви презентуєте в Івано-Франківську свій дебютний роман. Ваша професія і основна робота не пов’язані з літературою. Ви – фінансист, маркетолог… Як так сталося, що почали писати?
Насправді, у мене бажання писати було все життя. Це гени. Еміграція одних ламає, а для інших виступає лакмусовим папірцем, каталізатором. Ти розумієш наскільки для тебе важлива самоідентифікація. Я прожила 22 роки тут, в Україні, і вже 20 років живу там – у США. Моя ментальність модифікована і ця книга, власне, є продуктом модифікованої ментальності.
Вважаю, що вона є адекватною як для українського, так і американського читача.
У 2019 році я подала свій роман на «Коронацію слова» і отримала почесне визнання. Цього літа моя книга побачила світ і тут (в Івано-Франківську – авт.) вперше я її презентую. Це знаково для мене, бо це моє рідне місто. Я відчуваю, що цей рік дав мені повну реалізацію себе. І це тільки початок, бо ця книга – це перша частина, хоча вона і доволі концентрована.
Від 18 липня працюю над другою частиною. У перспективі і третя. Відчуваю над собою наче якесь таке патронатство, підтримку. Всесвіт працює і посилає мені потрібних людей у потрібний момент. Дуже вдячна письменнику Степану Процюку. У 2018 році він презентував у нас, в Чикаго, книгу «Бийся головою об стіну». І саме після її прочитання я зрозуміла, що те, що я пишу – це не просто якісь записочки, це можна сформувати у книгу і вона буде гідна уваги. Його книга дала мені поштовх повірити у себе і у те, що я роблю.
Книга написана українською мовою?
Так, українською. Я зараз працюю з кращими перекладачами, щоб перекласти її на англійську мову. І наступним кроком буде тур по США. А зараз для мене було важливим презентувати її вперше у місті моєї юності. Це таке рідненьке і це мене дуже надихає!
Це якесь особливе відчуття, коли ти, живучи у діаспорі, можеш принести щось для України.
Деякі люди відносяться до емігрантів по-різному: як до зрадників, як до гаманців, чи ще якось по-іншому, а тут я своїм прикладом хочу показати, що все-таки душу не можливо продати чи втратити. Проживаючи у США 20 років, я таки змогла зробити вклад у високу українську літературу. Ті відгуки, які я отримала за свою книгу, говорять про те, що моє письмо можна вважати високоякісним. І це найвища похвала для моєї роботи.
Привідкрийте, будь ласка, завісу вашого роману.
«Наснилося між двох світів. Невагомість» – це психологічний роман, яким я хотіла розкрити глибини жіночої душі. Це про жінок і для жінок, але це у жодному разі не обмежує коло читачів. На прикладі пана Степана Процюка, який є першою людиною, котра реально побачила повністю мою книгу, можу стверджувати, що її можуть читати і чоловіки.
Для мене було надзвичайно важливо і символічно, що саме той, хто вважається королем психологічної прози в Україні (Степан Процюк – авт.), написав передмову до мого роману.
Коли ти випускаєш таку складну, і як виявилося, з провокаційними для України темами, книгу, то ти ніколи не можеш знати і передбачити якими будуть реакції на неї, а пан Степан все побачив чітко.
Про що, власне, сама книга?
У книзі піднімаються теми, про які зазвичай не говорять, або яких намагаються уникати, в нашому суспільстві.
Ну скажімо, жінка в українську суспільстві – це берегиня, мати, вірна дружина. Але чи це все робить нас, жінок, щасливими? Чи це нас заповнює? Кожна жінка є набагато глибша, ніж цей модуль, який нам нав’язують ззовні. Кожен хоче реалізації, напевно, ще й в інший спосіб.
І саме тут у книзі показано, що не завжди материнство – це наповнення, а одинокість – це не завжди порожнеча.
У книзі три лінії – три жінки, які органічно творять один образ, доповнюють одна одну. Є багато філософських роздумів, психологічних процесів.
Жіноче життя не легке і кожен новий досвід накладає якийсь відбиток на жіноче здоров’я – будь-де, в будь-яких умовах.
Важливими є також і спогади з дитинства.
Розкрита тема і сімейного, і емоційного насилля, одинокості, відносин жінки з жінкою. Тобто, мова про те, що зазвичай у суспільстві табуюють.
Але коли ми можемо говорити на такі теми, то це, на мою думку, і є шляхом до розв’язання тієї чи іншої психологічної проблеми. І про ці теми потрібно говорити.
Чи можна припустити, що ваш роман є частково і автобіографічним?
Звичайно, що тут є елементи автобіографізму. Але, повірте, жоден письменник не фанатіє від того, що йому говорять про це. Так не є. Такого роду письмо – це процес, над яким і ми самі не маємо контролю. Є такі моменти, коли не знаєш, як задалеко зайде твоя фантазія. Це цікаво і нелегко, бо процес виснажує і забирає багато сил та енергії.
Своїм романом ви піднімаєте проблеми жінок. З власного досвіду і спостереження, вони різні у США і в Україні?
Тут є два нюанси.
Перший і він мене вибиває найбільше – це те, як спотворений термін «фемінізм». Дійшло вже до такого негативу, що втрачається його справжня сутність. Фемінізм – це рівність. І коли говорять, що вона – феміністка, то це сприймається як мужененависництво. Такий негативний фільтр накладає суспільство. А насправді, це просто прагнення балансу у житті, побуті, роботі.
Вважаю, що жінка може бути щасливою у сім’ї тільки коли є два рівних партнери. Коли люди мають точки дотику, дивляться в одному напрямку.
Друге – це дискримінація жінок чоловіками на різних посадах та рівнях. Але дуже часто є і дискримінація жінок жінками. Спочатку якесь ідеалізування, а потім обезцінення. Це психологічні проблеми, притаманні обом суспілствам.
Наскільки жінці у сучасному суспільстві легко чи важко?
Думаю, що зараз жінкам зреалізувати себе як у США, так і в Україні однаково. Світ змінився. І тут немає особливих відмінностей.
Скажу більше, я навіть би хотіла жити в Україні – як письменниці мені тут набагато цікавіше. Не знаю, як складеться життя, побачимо. Енергія рідної землі дуже сильна. У США я себе відчуваю чужою.
Сильних не люблять ніде і всьому є ціна і пожертва комфортом.
Я мінімаліст, для мене матеріальне ніколи не було першочерговим, хоча і без нього нікуди. Але мені потрібно дуже мало, щоб бути щасливою і дуже багато, щоб не відчувати себе нещасною. Творча самореалізація і громадська робота доповнюються і роблять мене щасливою.