Автор: Оксана Петрик
Кажуть, що у митців особливе сприйняття світу та життєвих процесів. Творчі люди мають свій радар, який дає побачити більше і глибше.
Степан Процюк – письменник, що тонко відчуває навколишні процеси та реагує на них всією широтою своїх емоцій. Його твір "Аргонавти" вивчають діти у школах, але сам Степан звільнився з Прикарпатського національного університету та вийшов зі спілки письменників України.
Степан Процюк розповів Поколінню Ї чому письменнику важливо залишатися лише письменником, які виклики він бачить перед Україною сьогодні та поділився думками про українську діаспору в Америці.
В Україні сучасному письменникові достатньо бути лишень письменником, щоб забезпечити своє життя?
Це дуже складне питання. Я нещодавно покинув університет і став безробітним. Тобто Степан Процюк почав працювати Степаном Процюком. І, напевно, якщо я зважився на це “безумство”, то, сподіваюся, що мені вдасться на основі усіх додаткових зайнятостей, (а це і свій ютуб-канал, авторські колонки у газеті “День”, письменництво загалом) жити, якось справляючись і з матеріальними викликами. Але без розкошів, звичайно. На Канари я не поїду.
Проте саме так я відчуваю свободу. От люди дивуються, чому я покинув університет. А я зовсім не дивуюся. Мені дивно одне – чому так пізно? І справа тут не в університеті. Просто письменник повинен бути письменником.
Все потрібно робити на повну
Не можна бути трохи мертвим, трохи живим. Якщо у 90-их залишатися лишень письменником було неможливо, то зараз, все-таки, легше. Мене читає більше людей, мене знає більше людей. Книги купують, зрештою.
Викладацька справа заважала якось письменницькій діяльності?
Коли ти читаєш студентам лекцію, то треба викладатися на всі сто. Це треба або робити, або не робити. Я відчув, що в мене вже не вистачає стільки енергії, щоб все робити феєрично: і писати, і викладати. Це ставало важко поєднувати.
А як колеги відреагували на ваше рішення – піти?
Я не знаю, насправді. Але дуже багато людей це обговорювали. Мене, справжнього, знає не так багато осіб. Тому й роблять якісь свої висновки щодо цього. От, парадокс. Одна справа книги – те, що я пишу. А інша – я, людина, значно закритіша, ніж мої книжки. Проте з керівництвом ми все узгодили. Проблем зі звільненням не було.
Над якими книгами працюєте зараз? Що очікувати вашим читачам у найближчому майбутньому?
Зараз я працюю над книгою “Пальці поміж піском” – роман про радянську Україну 50-их років. До речі, друкую на сайті “Вікна” (інформаційне прикарпатське онлайн-видання – авт.) деякі розділи з цієї книги. Друк з продовженням. Це рідкісне зараз явище.
Колись, ще на початку XX століття письменники спершу друкували окремі розділи, а тоді видавали книжку. А я от відродив, так би мовити, цю традицію, але на сайті. Раніше на цьому сайті друкував свої блоги. Тому зараз якраз працюю над завершенням роману у повному обсязі. Читачів чекає цікавий сюжет: де і Сталін, і любовна історія композитора й актриси, й підпільна націоналістична організація. Все це під однією палітуркою.
А перед тим був роман про 70-ті “Травам не можна помирати”, в якому йшлося про дисидентів, психіатричні лікарні, куди кидали за переконання.
Якщо не помиляюся, на котрусь із цих книг наче планували зняти фільм?
Так. За мотивами роману “Травам не можна помирати”. Навіть кошторис був готовий. Оскільки влада тепер не дає гроші на фільми, то ніхто ніяких коштів не виділив. Хоча вже і невеличкий буктрейлер зняли.
Зараз якась антиукраїнська політика з фільмами. І не тільки з фільмами.
Незважаючи на власну невдачу щодо фільму, я не живу в літературному егоцентризмі, думаючи лише про себе. Тому радо дивлюся фільми, які знімають за романами інших письменників. Фільм “Червоний”, наприклад, мав непогані касові збори. Я теж його дивився і писав про нього відгук. Як і про фільм за романом Василя Шкляра. Це дуже добре, що все-таки знімають таке кіно.
Просто мені дуже жаль, що фільм за мотивами мого роману не вийшов. Це, якщо чесно, було доволі велике переживання для мене. Живемо раз, і тут, замість того, аби дали якийсь розвиток тому, що я роблю, чиняться штучні перепони. Може ще буде цей фільм. Шляхи Господні невідомі.
Зі спілки письменників ви вийшли десь три роки тому. Як можете охарактеризувати сучасну СПУ?
Ну, по-перше, я член українського відділення ПЕН-клубу. Це світова письменницька організація, яка має відділення у багатьох країнах світу. В українському відділенні більше ніж 100 людей, але це якісний склад цього письменницького гурту.
Щодо Спілки, то там теж є талановиті автори, проте більшість – літературні посередності або і графомани. В момент, коли вирішив покинути Спілку, саме писав “Травам не можна помирати”. Там якраз йдеться про радянську Спілку письменників, її зрадницьку роль в духовному житті України. Знаєте, я син іншого часу. В романі як автор я це засуджував. А тут, письменник і людина – це трохи інше. Не знаю як би я повівся на їхньому місці тоді. Однак так писався роман. Мною рухали інші енергії, які від мене не залежали, енергії достеменної і безкомпромісної правди.
В час СРСР письменникам було непросто. На моєму ютуб-каналі, до речі, один із відеоблогів – “Чорні 30-ті”. Там йдеться про розкішне й нечесне життя Олександра Корнійчука, про Олександра Довженка. Останній часто писав, що любив Сталіна, але в 42-му написав “Україна в огні”. Якби це написав хтось другий, то сів би. Але його дружина – москвичка Юлія Солнцева, батько якої був впливовим чиновником у Москві, вберегла від цього Довженка.
Чи може молодий письменник розраховувати, що в разі вступу до Спілки, йому допомагатимуть в просуванні?
Я думаю, що це потрібно запитати в тих, хто зараз є у Спілці. СПУ майже ніякої ролі не відіграє в літературному житті України. Майже ніякої. Вона на узбіччі цього життя.
Літературу в Україні, на мій погляд, творять приблизно 25-40 письменників. Так що я не знаю, чи щось допомагають. Втім, доконечно не можу стверджувати, бо не слідкую за цими процесами. Сумніваюся в такій великій допомозі.
В чому ж причина, що українська Спілка письменників не виконує ту роль, яку б мала?
Бо це радянський рудимент. Його треба трансформувати. Бо ж Спілку створили штучно на початку 30-их років, аби стежити за діяльністю письменників. Зрозуміло, що зараз все по-іншому, але це не той формат, який би мав бути.
Поговорімо про вас і читачів безпосередньо. Ваш твір “Аргонавти” ввели у шкільну програму учням 7 класу. Чи вдавалося вам обговорити книгу з цими юними читачами?
Так. Нещодавно в мене була зустріч у Фізико-математичному ліцеї, де зібрали усіх семикласників Івано-Франківська. Звісно, які прочитали мою книгу (сміється - авт.). Дуже була жвава зустріч. І про таке письменнику можна тільки мріяти.
І як діти відреагували на "живого" письменника?
Ви знаєте, за цього “живого” письменника.... я навіть не знаю, що ж це таке. Чому письменник обов’язково має бути мертвим? Це якийсь такий наш, український, потяг до некрофілії, до смерті. Чи то ніяк не може витравитися з нас досвід усіх тих розстрілів і голодоморів? Чому письменник має бути мертвим? Діти справді іноді дивуються, що, ось, живий письменник! Але питання вони ставлять часом дуже цікаві. Чудова аудиторія.
Для сучасних дітей – сучасне бачення літератури. Чи бачили у соцмережах ілюстрації Назара Дубіва, на яких зображені Іван Франко, Леся Українка, Тарас Шевченко на сучасний лад, в модному одязі? Як ставитесь до такого осучаснення класиків?
Я до цього ставлюся нормально, якщо це допоможе читати. Заради Бога, нехай одягають їх модно, але хай читають! Та зараз, звичайно, інтернет створює і додаткові проблеми для літератури. Думаю, що книжка ніколи не помре, проте читання книг зменшилося. На початку XX століття письменники справді були кумирами мільйонів. Не через те, що були кращі письменники. Вони просто були більше затребувані. Нині інакше. Можливо така інтерпретація класиків приверне увагу молоді.
Чи дратує вас бум у соцмережах на лідерів думок, інфлюенсерів?
Є велика мудрість: не бунтувати проти того, що є. Я нічого з тим не можу зробити. Тому мене це не дратує. Я маю свою аудиторію і роблю те, що можу, якщо не можу змінити те, що є. Це як коли тебе дратує дощ, хоч насправді ти хочеш сонця (сміється - авт.)
Створення ютуб-каналу – це спроба себе подати по-новому?
Розумієте, в мене немає такого, щоб “себе подати”. Це був би чистий нарцисизм. Це не себе подати. Це – служити українській громаді. Щоб говорити їм про те, що важливе.
Мої лекції могла чути тільки жменька людей в університеті. А ютуб-канал – для кожного охочого слухати. Я радію, що з'являються шанувальники такого формату. Деякі навіть починають по-іншому сприймати українську літературу тільки через мої інтерпретації.
З мене був би ніякий вояка на фронті, наприклад. Тому я роблю те, що можу робити на своєму творчому “фронті”. Це без жодного пафосу. Я виконую своє літературне призначення. І якщо є нагода робити це в інтернеті, то чому б ні?
З якими проблемами ви стикнулися як письменник і як блогер, коли взялися створювати ютуб-канал? Хто допомагає робити контент?
Найперше, я стикнувся з байдужістю багатьох українців. Бо такі відео могло би дивитися набагато більше людей, на мій наївний, може, погляд. І так мене заспокоюють, мовляв, це ще дуже добре. А я думаю інакше. Не підписка 1200 зараз, а 10 200 мала бути вже! Чого сотні тисяч переглядів мають якісь низькопробні пісеньки? Але менше з тим. Ломом муру не проб’єш. Майже весь час виникають матеріальні проблеми, але канал поволі розвивається. Допомагає мені магістрантка філологічного факультету Прикарпатського національного університету ім.Василя Стефаника Марта Мадій. Вона робить технічну роботу, монтаж. От скоро вийде відео на тему “Письменники та гроші”.
Така хайпова тема, як то кажуть.
Так, хайпова (сміється - авт.).
То може вам треба більше хайпу на каналі?
Може і треба. Та я б хотів бути самим собою. А це дуже велика розкіш. Якби цілком моя воля, то я би справді говорив на якісь вузькі теми. Проте не все зачіпає людей. Тому намагаюся враховувати різні моменти.
Як популяризувати ютуб-канал? Як ви це робите?
Мої сини допомагають. Двічі давали на рекламу в телеграмі. Популяризую це в соціальних мережах. На телебаченні, коли є нагода, згадую про це. Я роблю все, що можу. Але не більше, що можу. Головне, аби ютуб-канал був якісний. Проте байдужість до української літератури нелегко побороти. З цим наші письменники стикаються щодня.
Бо як кажуть деякі наші заробітчани: “Нашо то мені сі здало? А шо то воно мені даст?” Тому що, на жаль, багато українців живуть одним шлунком. Коли думки зайняті заробітком, то навряд є думка про українську літературу.
Через що власне люди не цікавляться усіма культурними процесами в країні?
Через те, що в нас дуже короткі традиції державності. Ми не навчилися державно мислити. Ми йдемо вулицею і кидаємо недопалок під ноги. Отак іде вуйко, кидає і думає, що це нормально! Все ж з цього починається. Хоч незалежність у нас з початку дев’яностих, але саме розуміння державності – буквально от 6 років. Десь з початку 2014 року.
У вас був тур Америкою. Які враження від земель по той бік океану? Як зустрічали українці в діаспорі та чи багато маєте там своїх читачів?
Я був у Штатах у 2018 році двічі – в Чикаго та Нью Йорку. Це були приватно організовані зустрічі лишень для українців в діаспорі. Оскільки ще немає книг англійською, то це для української аудиторії. Бо, на жаль, одна з найбільших проблем – це переклад моїх книг. Не через те, що книжки були би погані в перекладі, а через те, що в нас рідко хтось, крім письменника, зацікавлений у його перекладах так, щоб підставити фінансове плече.
Щодо діаспори, то люди там теж різні. Одні дуже матеріалістичні. Але є й пасіонарна частина. Якби не вони, я б там не був.
Коли я слухав у Чикаго в неділю у греко-католицькій церкві “Боже великий єдиний”, мені здалося, що це матеріально поліпшений варіант України.
Ніби Україна перенесена за океан. Таке от двояке відчуття. Це було одне з найбільших моїх потрясінь. Бо я побачив ще якийсь інший бік державності. Ну, добре, не всі там читають книжки. Але ж не лише читанням книг вимірюють, чи ти українець. Одначе на презентації в Чикаго було велелюдно.
Мене навіть запрошували піти на хмарочос, де оглядовий майданчик зі скляною підлогою. А я відмовився. Страх висоти сильніший. Не такий я мужній, як можна подумати (сміється - авт).
А сама Америка, звісно, економічно дуже вражає. Та, щоб зрозуміти той ритм, треба хоч би рік там пожити, а не два тижні. До того ж в Чикаго одна з найбільших українських діаспор у світі. Там українці збудували цілі райони. Це вражає, безсумнівно.
І звісно, запитання про процеси, які відбуваються в Україні. Що втрачає сьогодні наша країна? Що здобуває? Чи є перспектива в майбутньому цій країні відбутися?
Що я можу сказати вам, як “порохобот”? Мені здається, що українці зробили велику помилку, коли пустили до влади недосвідчену людину. Це я дуже м’яко намагаюся висловитися. А за тою людиною прийшли інші, такі ж недосвідчені і часто нахабні.
Якщо відверто, мене дуже непокоять ті процеси, які зараз відбуваються. Це просто зближення з Росією.
Мені здається, що в України як держави зараз загрозливе становище.
Я б не хотів аж так формулювати, Бог бачить. Але є загроза української державності. Тому доводиться сподіватися на українців і на Промисел. Бо, поки що, оптимізму в мене мало.
Чи може бути точка неповернення? Коли ці процеси дійдуть до межі, з якої неможливо буде звернути?
Завжди може бути точка неповернення. Так само і з державою. А чому ні? Все може бути! Як в Білорусії, коли мова на межі. Але ж йдеться не лишень про мову. І мене це хвилює як українця. Може Україна таки вирулить з ситуації, і стане, нарешті, відповідним гравцем на світовій арені, від якого щось залежить?!
Чи здивував вас президентський вибір українців?
Здивував. Я не думав, що так багато людей підтримає Зеленського. Зрештою, тоді розгорталася просто якась істерія в пресі щодо Порошенка. Так зване “зубожіння” українців. Особливо, коли всі сиділи по ресторанах, говорилося про “зубожіння, зубожіння, зубожіння”! Такі от в нас інформаційні, гібридні війни були. А от справжнє зубожіння зараз цілком реальне для українців. Не йдеться про те, що Порошенко був ангелом. В нього чимало помилок було теж.
Ми ж нічого не знаємо про всі ті інформаційні війни. І над українцями їх теж проводять. Я просто гадав, що в нас люди, ті, які пройшли 2014-ий рік, стали більш проникливі, більше думають. Однак сталося по-іншому.
Треба зрозуміти, що ми входимо в еру інформаційних воєн.
Тому є багато варіантів, як розвиватиметься доля України. Але ніхто не знає цього достеменно. Навіть Путін (сміється - авт.). Хоча він думає навпаки.
Бліц-опитування:
Майбутнє за книгою чи за відео на ютуб?
Думаю, що і за одним, і за другим.
Уявіть що у вас на полиці є всього лиш дві книги: що б це були за книги?
Біблія і книга тибетського гуру.
Книгу котрого письменника прочитаєте першою - Кокотюхи чи Андруховича?
Андруховича.
Вірші чи проза?
Проза.
Якщо письменник аполітичний - він залишається письменником?
Так.
Фото: особисті архіви Степана Процюка