• Покоління Ї

Тарас Бичко: “Боятися фотографувати — це лише бар’єр, який ми самі собі ставимо”

Автор: Дарія Скрипнюк

Тарас Бичко — український фотограф зі Львова. Знімає вуличну та документальну фотографію. Співзасновник 380 Collective — колективу присвяченого стріт-фотографії в Україні, один із координаторів групи Українська вулична фотографія. Фіналіст конкурсів The Miami Street Photographer Festival, Documentary family Awards 2018, London Photo Festival, In the Shadow, проекту Story and Pictures від National Geographic.

Світлини Тараса увійшли до 30 TOP Street photographs Finding Light, також їх публікували у журналах Burn та 121 clicks.


Тарас працював юристом та коли народився син життя почало змінюватися. Дружина запропонувала йому купити фотоапарат, аби знімати як росте їхній малюк, але Тарасу стало цікаво фотографувати не лише сім’ю, а й світ довкола. Про те як робити фотографії, які впізнають у світі, українську стріт фотографію та що значить внутрішня мотивація для фотографа Тарас Бичко розповів “Поколінню Ї”.

[ПРО ФОТО ПРОЕКТИ]

Тарасе, розкажіть як ви створили свій перший фотопроект?

Перший був “До світла”. Це була серія, яка потім привела мене в стріт-фотографію. Я не мав багато часу для фотографії, тому, коли йшов з роботи, звертав увагу на дрібнички, на які ніхто більше не дивився.

Я ще на той момент не орієнтувався в фото жанрах, почав знімати інтуїтивно. Уявляв собі якийсь сюжет, який би міг проілюструвати якусь книжку або пісню, наприклад Леонарда Коена, і в моїй голові виникав образ, який я намагався відтворити.

Над якими проектами ви працюєте тепер?

Коли народився мій син я почав працювати над довготривалим проектом “Сімейний альбом. 2 кімнати”. Це те, чим я найбільше тішуся. У мене вже підростає другий син і старший бере до рук фотоапарат і фотографує свого брата. За цим цікаво спостерігати. Я сподіваюся це будуть дуже хороші спогади для дітей. І головне, виявляється, це цікаво не тільки мені. Я знімаю речі значущі для мене, а вони стають цікавими іншій аудиторії. Зворотній зв’язок від глядача дуже важливий.



Інша серія над якою я зараз працюю це “Проект Сихів”. Моя мета — поставити на паузу цей час, який в нас є і задокументувати його таким як він є: хвилюючим і важким. Настільки швидко змінюється все навколо, що мені стало цікаво фотографувати те де я живу, свій район. І що цікаво, люди, які бачать ці фотографії почали асоціювати їх зі своїми містами. Сихів — це спальний район Львова, який схожий на такі ж райони в інших містах, тому люди з інших міст впізнають у ньому свої домівки. Якщо говорити про це в світовому контексті, то мені цікаво показати як живе Східна Європа. Я не створюю собі вибірку: фотографувати лише гарне, чи лише погане, принцип документальної фотографії — показати усе таким, яке воно є.



Третій проект — “Поза часом”. Я зрозумів, що мені дуже цікаво дивитися на фотографії, які зняті сьогодні, але в них присутнє минуле, 60-80-ті роки. Тому я подорожую Україною і знімаю такі речі, як ось ця перукарня в Дрогобичі, яка зараз виглядає, здається, так само як і в 60-их, ніхто її не торкався.


Ваші фотографії у проекті “Сімейний альбом. 2 кімнати” зроблені, здається, в найбільш неочікувані моменти. Ви весь час носите із собою камеру по квартирі?

Насправді все простіше. По всій хаті в мене по декілька фотоапаратів і вони всі завжди є в доступі 30 секунд. Тому якщо я бачу хороший кадр то протягую руку до полиці, беру камеру і фотографую.

[МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД]

Тарасе, розкажіть як ви вперше надіслали свої фотографії на міжнародну виставку.

Для того щоб навчитися і звикнути знімати вулиці я ввів для себе челендж “365 днів”. Мені було цікаво не просто зосередитися на тому, що відбувається навколо, а, все ж таки, окреслити якусь тему. На той час я взяв тему в якій найменше орієнтувався: принцип роботи природного світла. По завершенню цього проекту я відібрав кілька фотографій і надіслав на якийсь конкурс. Виявилося, що це найпрестижніший стріт фото фестиваль Miami street photography festival. Я надіслав туди 5 своїх фотографій і, як виявилося, 3 з них стали фіналістами. З першого разу мені пощастило стати фіналістом.


Для чого ви посилаєте свої фотографії на такі фестивалі?

Конкурси — дуже хороший майданчик, щоб показати свої роботи, показати, що відбувається на цих фотографіях. Якщо говорити в глобальному масштабі, то відправляти свої роботи — це дуже хороший шанс показати як розвивається українська фотографія, які питання хвилюють фотографів тут.



[ПРО ФОТОГРАФУВАННЯ]

Як відрізнити хорошу фотографію від поганої?

Хороший кадр зроблений в момент, який нереально повторити. Хороші стріт фотографії це завжди везіння, це виграшний квиток, бо ти прийшов саме в те місце, саме в той момент. І люди на фото теж прийшли туди не випадково. На фотографії має бути якийсь імпульс, ти маєш асоціювати себе із зображенням, воно має тебе хвилювати. Хороша фотографія може бути технічно недосконалою, але настільки тобі близькою, що на це не зважаєш.


Чи має значення камера, якою фотографувати?

Якщо людина знайшла інструмент, яким просто приємно знімати, то для стріт фотографії цього буде достатньо. Якщо це мобільний телефон який дозволяє зробити нормальні світлини — він вже стає прекрасним інструментом для фотографування. Найкращий фотоапарат це той, який в руці, як казав класик. Мені немає різниці чим знімати, головне, щоб подобався результат. Шедевр можна зробити на сірникову коробку, а можна не зробити на дуже дорогу камеру, тому найкраще те, що під рукою.


Як початківцям боротися зі страхом фотографувати на вулицях?

Боятися фотографувати — це лише бар’єр, який ми самі собі ставимо. Люди рідко розуміють, що їх фотографують, якщо рухи фотографа не видають цього. Треба увійти в потік людей, які ходять по своїм справам. Якщо ти в руслі потоку з ними — тоді з’являється багато кадрів за один день, бо тобі стає комфортно.

Страх знімати з’являється на якомусь конкретному моменті. А потім думаєш: “А що мені заважало зняти тоді і отримати чудовий кадр?”. Я не роблю нічого протизаконного, я не залажу нікому в кишені, я ні за ким не підглядаю. Я знімаю людей в громадському просторі. Треба створювати собі виклики.

Я помітив, що в Україні є інша проблема під час зйомок. Людина, яку ти фотографуєш, має якісь певні страхи. Наприклад, знімаєш на будові і люди не дуже хочуть, щоб ти їх фотографував, бо раптом там бракуватиме мішка цементу. Знімаєш на ринку і, раптом, ваги показують не ту вагу, йдеш в університет і, раптом, сфотографуєш когось на хабарі. Якщо людина нічого такого не робила, вона не буде боятися фотографуватися.



Коли краще опустити камеру і не фотографувати?

Я свідомо відмовляюся фотографувати так, як би я не хотів, щоб сфотографували мене. Мені не цікаво кепкувати з людей, наприклад, фотографувати коли хтось їсть. Я стараюся робити свої фотографії змістовними, щоб їх було цікаво розглядати з естетичної точки зору.


Ви викладаєте у школі фотографії імені Дієґо Марадони, також влаштовуєте фото вилазки у Львові та закордоном. Та чи всі учні здатні навчитися фотографувати?

Є три типи людей у мистецтві: той, хто візьме в руки фотоапарат і одразу зробить шедевр, інший тип це ті, яких можна навчити і спрямувати для створення фотографії. А третя група — люди, для яких фотографія це мимовільне захоплення і як щойно вони стикаються із якимись труднощами, то одразу опускають руки. Усе залежить від внутрішньої мотивації. Якщо немає внутрішньої мотивації читати більше, вивчати фотографію більше, а хочеться лише робити клац-клац — то нічого не вийде.

Школа фотографії для мене це повноцінна вища школа. Так само як ми вчимося журналістиці чи юриспруденції: 5 років лише для того, щоб щось збагнути у цій сфері. Якщо людина вчиться і розвивається, то вона в якийсь момент все одно досягне успіху. Хто стукає — тому відкривають. Фотографія це більше про відчуття, ніж про талант.

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon