Автор: Міла Лугова
Вахтанг Кіпіані — відомий український історик, журналіст, громадський діяч. Головний редактор інтернет-видання «Історична правда» та однойменного тележурналу на каналі ZIK. За майже тридцять років у журналістиці Вахтанг неодноразовано був лауреатом почесних професійних відзнак, а в травні цього року отримав Премію імені Георгія Гонгадзе.
Засновник Музею-архіву преси часто буває у США та Канаді. В одній з таких поїздок мав зустріч з українською діаспорою Чикаго, під час якої спалахнуло жваве обговорення нинішньої політичної ситуації в Україні. Зустріч ризикувала затягнутись до пізньої ночі, якби не ранішній рейс Вахтанга. Було багато запитань, але «Покоління Ї» пропонує головне — відповіді.
Діаспора
Українці їдуть туди, де краще, водночас не пориваючи зв’язку з Батьківщиною і творячи Україну навколо себе. Часом імміграція є не втратою, а набуттям. Ми навіть створили окрему сторінку на «Історичній правді», яка присвячена українській діаспорі.
В Україні є брак розуміння тих глибинних процесів, які відбувалися протягом 100-120 років еміграції в різні країни. Подорожуючи і спілкуючись з діаспорянами різних поколінь, я зрозумів, що потрібно більше про них розповідати студентам, які, в свою чергу, будуть нести цю інформацію далі через власні публікації та дослідження. Український Католицький Університет у Львові став одним з таких майданчиків, де зустрічається діаспора та Україна: тут і зараз.
Цього року я читав курс «Діаспора, люди і книжки», щоб розповісти молодим українцям в Україні те важливе, що було і є в діаспорі. Діаспора — це не тітка, яка раз на рік надсилає тобі посилку, це — величезний досвід. Досвід, який вчить бути відкритим до нового, толерантним до іншого, але, водночас, — триматись за своє. Тут є важливий момент: людина, яка виїхала з України і розчинилась, до прикладу, в американському суспільстві — не є діаспорою. Діаспора — це активна частина людей, яка демонструє свою ідентичність, але й вписується в американське, канадське, аргентинське чи інше суспільство. В Україні до діаспори часто буває приховане відчуття заздрості: мовляв, вони там як «сир в маслі» живуть. Люди, які говорять так, не усвідомлюють, як важко доводиться працювати і як непросто влитись в нове суспільство, коли ти виріс на інших фільмах, ідіомах і маєш інший культурний код. Діаспоряни — це інші люди, люди з досвідом виживання в чужій країні, які живуть за законами та віддають частину чесно зароблених грошей на підтримку України. Вони мають моральне право робити критичні зауваження, коли бачать, що робиться щось не те. Сильні країни, як от Франція чи Ізраїль, завжди підтримують тісний контакт зі своєю діаспорою та вивчають її досвід.
Історія — це те, що написано
Сайти в Україні, особливо гуманітарного та історичного напрямку, не можуть себе окупити і одна з можливостей вийти в нуль в наших потребах — апелювати до читача. Ми не будем робити платний контент, як це прийнято, наприклад, в Америці, але ми можем продавати супутні товари — зустрічі, книжки, телепередачі, фільми. Сьогодні я презентую нову книгу, яка має назву «Друга світова. Непридумані історії».
Ця книга — збірка історій, які зазвичай залишаються родинними. Це особисті розповіді про війну тих, хто її пережив. Раніше про війну писали тільки генерали, «сталінські соколи». Зараз інші часи — відкриті архіви, розв’язані язики. Тому близько десяти років тому група журналістів звернулась до читачів різних сайтів та газет із закликом розповісти їхню особистісну правду про війну, якою вона б не була. Цей проект вистрелив! Багато з цих історій були опубліковані: народ свідчив сам собі якою страшною, але водночас важливою ланкою в розумінні минулого стала Друга Світова війна. Воєнні історії родин з різних куточків України відрізняються — окупаційні режими були різні. Саме автори цієї книги, які розповіли свої родинні історії, допомагають знайти консенсус про те, якою була справжня війна. Політики роз’єднують країну, а така книга навпаки — зшиває її.
Та війна, на мою думка, досі не закінчена — мирної угоди українська нація з радянським режимом не підписувала. Сьогоднішня війна, фактично, йде за ті самі кордони, за ті самі цінності, за можливість бути українцями. Це війна за ідентичність, за справжню незалежність і вона точно не закінчилась ні в 1945 році, ні в 1991 році. Вона й надалі ведеться з тим самим тоталітарним ворогом, який нав’язував Європі свої злочинні цінності.
Наступна книга має от-от вийти. Вона про Василя Стуса та його кримінальну справу 1979-1980 років. Про його адвоката Віктора Медведчука та про те, що ми тепер знаємо завдяки відкритим архівам. Вона буде представлена на Книжковому Арсеналі в Києві.
Про життєвий вибір
Нас усіх веде Бог, але, в які двері стукати, ми обираємо самі. Мій вибір проукраїнської позиції співпав із вибором самої України, якою їй бути. Це був період кінця 80-их років, але вже тоді певний відсоток громадян починав міркувати про те, що буде після Радянського Союзу. Вони створювали різного роду громадські організації, і я приєднався до цих людей — мені було цікаво з ними йти вперед. Коли прочитав першу публікацію про синьо-жовтий прапор, був просто вражений: почав дізнаватися більше і відкрив для себе, яка величезна кількість жертв була понесена в боротьбі за цей прапор. Цих людей вже немає, а ти є і тобі не треба ризикувати життям, щоб говорити про те, за що вони боролися. Так я зачепився за цей потяг і він поїхав до станції Незалежність. А далі всі поїхали. Я був не першим пасажиром, але точно не останнім в цьому потязі. Сьогодні вже немає страху говорити те, що думаєш, і бути самим собою. В цьому сенсі ми живем в прекрасній країні. Це найважливіший здобуток Незалежності і я щасливий, що доля дала можливість бути учасником того процесу.
Свого часу я балотувався в Парламент, мав біля 80-ти зустрічей з людьми і після того втратив всі свої ілюзії щодо народу. Я зрозумів, що потрібно багато праці, зокрема на історичній ділянці, щоб щось у свідомості більшості змінилося. Частина людей приходить на зустріч з кандидатом у депутати і потім каже, що він бідний і тому нічого їм не дасть. Єдиний мотив в таких людей — щоб політик їм щось дав. Мій досвід балотування не був успішним — наша партія програла, але я не вважаю цей досвід негативним, швидше навпаки. Працюючи зі студентами, пишучи статті, знімаючи кожного тижня півторагодинну історичну програму, видаючи книжки, я роблю набагато більше ніж середній депутат, який сидить в парламенті.
Про новообраного президента
Попри результати виборів, я не бачу розколу в українському суспільстві — з тих 73%, які проголосували за Володимира Зеленського, кожен голосував насправді за щось своє. Найближчим часом їх чекає фрустрація, бо ж очікують, що новий Президент за них щось зробить. Хоча на твоє життя, насправді, більше впливає голова районної ради, аніж Президент. Хіба він може підняти зарплату чи опустити пенсійний вік? Не може. Люди будуть казати, що їх знову обдурили, але їх не обдурили — їм нічого не обіцяли. Я не впевнений, що Володимир Зеленський до кінця розуміє, куди він вляпався. Спершу це був хайп або тролінг, а потім понесло. Так в житті буває. Я за нього не голосував, але бажав би йому успіху, бо якщо в нього нічого не вийде — це буде погано для всієї країни. Ми в одному човні. Якщо він, будучи не підготовленим, людиною, яка реально не розуміється на багатьох речах, піде на переговори до Путіна — той його з’їсть, не знімаючи рукавичок.
Володимир Зеленський має зрозуміти, що він тепер Президент всієї країни. Він має високий рейтинг довіри та щоб він не зробив — рейтинг буде падати. Він скаже, що в автомобілях потрібно пристібатися пасками безпеки, — 5% буде одразу проти. Як для політика — це добре. Якби він переміг з 51% відсотком, то трусився б за кожен відсоток. А він має резерв. Тому, якщо він справді думає про країну, то може зробити необхідні, хоч і болючі кроки. Тоді — за рік-два — ми могли б побачити результат.
Повноваження Президента — це зовнішня політика й оборона. Тож важливо не продати нашу коаліцію з міжнародною спільнотою проти Росії в безпековій сфері і продовжувати робити ставку на посилення Збройних Сил, як єдиний шлях для нашої перемоги. Очевидно, що в його команді є різні люди — є абсолютно проросійські, а є цілком нормальні (я їх називаю кар’єристами, для яких відкрився ліфт і вони можуть поїхати). Я залишаюсь стриманим оптимістом, бо ще не було президента (крім втікача), котрий зрештою не став би націоналістом.
Парламентські вибори
Партія Володимира Зеленського візьме набагато меншу кількість голосів, ніж він отримав на президентських виборах. Водночас проросійські партії отримають набагато більше. Коаліція партії Зеленського з Опозиційним Блоком дуже вірогідна. Саме це є справжньою проблемою, бо тоді почнеться розворот в іншу сторону на рівні законодавства. Якщо ж більшість буде хитка, то вони будуть змушені зважати на всю країну, на її різноманітність. До того ж, в Парламенті є достатньо прагматичних політиків і їм різкі коливання не потрібні. Я вважаю, що парламент цього скликання є одним з найкращих, але багато хороших людей не змогли себе там реалізувати.
Мова має значення
Існує популярна політична теза, що в Україні всі розуміють українську мову. Так, на рівні, щоб могти прочитати вивіску «Не влізай — вб’є!», але не на рівні, щоб взяти почитати українську книжку. Тому працює тільки примус у вигляді дубляжу фільмів українською мовою, квот на радіо, освіти українською мовою — тільки тоді українська мова не сприймається як щось далеке та абстрактне. Велика частина людей, які живуть в Україні, без великої потреби ніде не перетинається з українським культурним простором. В Google вони набирають інші літери і, відповідно, отримують інші результати пошуку. Наприклад, коли люди хочуть почитати про Бандеру і набирають російською, то вони потрапляють на російськомовні пропагандистські сайти. Саме тому ми вирішили перекласти деякі наші статті на «Історичній правді» російською мовою, щоб якось протистояти цьому. Статтю «Кто такие бандеровцы и за что они борются» прочитало близько 300 тисяч людей. Українізація надзвичайно потрібна для того, щоб ми жили в одному мовному середовищі і шукали інформацію українською. Якщо Володимир Зеленський буде виступати проти української мови, проти відстоювання українських інтересів, зокрема перед Польщею та Росією, то він швидко зламає собі шию. Тому в мене немає відчуття, що «все пропало». Українське суспільство є досить консервативне і не дозволить себе розвернути в протилежну сторону. До того ж та його «менша частина» є найбільш активною.