• Покоління Ї

Сучасні козаки і де їх шукати: історія Вадима Васильчука


Автор: Катерина Гладка


Розповідати про Вадима Васильчука коротко не вийде ніяк. Тому, скільки не скорочуй — все-одно виходить довга історія. Він козак у найсучаснішому розумінні, батько трьох дітей, історик, активіст, засновник Братства Козацького бойового Звичаю «Спас», комендант табору під час Революції Гідності, а ще людина, яка вже не перший рік працює із образом сучасного козака. За його плечима десятки таборів, теренових ігор, козак-квестів, фестивалів, тренувань і походів. Але найголовніше, він точно із того покоління українців, які звикли досягати усього своїми зусиллями і досвідом. Хто такі сучасні козаки, як розповідати про козацтво дітям і чому шаровари — це ще не все? Знайомтесь — Вадим Васильчук.


Вперше побачив козака…

Одне з перших вражень—це картина у бабусі на стіні, де козак стоїть в козацькому одязі з конем, поруч з ним інші козаки і дівчата проводжають хлопців у похід. На фоні праворуч—водяний млин і гори. Для мене спочатку було нормальним сприйняттям, що козаки жили в горах, оскільки я сам із Західної України. Це було одне з перших вражень, я ж народився ще в радянський час.

Далі в 90-х були згадки в школі. Пригадую на Оболоні був такий культурний центр «Золоті ворота» і там відбувалися показові виступи як козаки воювали з татарами. Сцени зі штурмами, пострілами—для дитини 7-8 років це було щось неймовірне. А далі я пірнув у книги, я багато читав. В нас було безліч романтизованих книг про козацтво. Мене навіть не стільки козаки цікавили, а скоріше—відчуття того, що це своє.




Традиція Спас і створення організації.

Велику козацьку організацію створювали Леонід Безклубий та інші ще у 90-х роках. На жаль, у 1995 році у них був розкол. До 1995 року, для розуміння, українське козацтво мало більше мільйона дійсних членів. Це була організація, на кшталт «Народного Руху». Розкол відбувся через дивну історію: тодішній голова вирішив ввести в козацькі лави так званих відставників—колишніх військових, охоронців, пожежників, можливо, щоб посилити організацію, а козаки виступили проти і утворили окреме об’єднання. З того моменту, ми маємо по Україні велику кількість козацьких організацій.

Я прийшов в лави Спасу в 1998-2000 роках, спілкувався в гімназії із викладачем, який був з товариства, питав в нього де можна займатись гопаком. Я тоді більше чув про бойовий гопак, хотів навчитися і шукав місце. А він будучи зі Спасу, розповідав мені окремі речі, але в них тоді була традиція певної утаємниченості щодо бойової традиції. Тож це скоріше все говорилося натяками. Потім прийшов в Могилянку в 2000-му, мене не взяли, бо я тоді був з іншого університету, а наступного року взяли. Я тренувався, брав участь у змаганнях і згодом ми створили організацію Спас на базі Академії. Від мого приходу в Спас до того, як я став брати більше на себе відповідальності як організатор минуло менше двох років, але як казали наші керівники—справа не в кількості часу, а у якості тренування і розуміння, куди ти прийшов і навіщо.

Не все вдавалося дуже легко. Пригадую, я поїхав на змагання. Брав участь тоді без тренера, бо в нього загинув побратим Анатолій Єрмак (його вбили в Запорізькій області) і він поїхав на поховання. Мене тоді добре натовкли і я програв, але тренування не покинув.



Помаранчевий Майдан і новий рівень

А далі були фестивалі—Запоріжжя, Київ, ми створили товариство в Києві, звичайної секції вже було замало. Далі була велика кількість громадських проектів і ми підійшли до розуміння того, що потрібно робити власні табори. І стався Помаранчевий Майдан. Тоді я дуже сильно пересварився зі своїм керівництвом, бо вони категорично були проти, аби ми брали участь в революції. Я брав участь сам. Але коли почалося протистояння Майдану, а не просто політичні дії, то все-таки хлопці підтримали мене, в основному молоде покоління. Ми тримали профспілки, потім були в університеті МАУП і там створили козацьку сотню, а пізніше ми утворювали Українську революційну повстанську армію, яка мала охороняти людей. І тоді це вважалося ледве не порушенням закону. Приїхали хлопці з Вінниці, Хмельницького, Львова. Тоді вперше ті, хто вважав нас «дітьми, що граються в пісочниці» побачили, що ми маємо вплив. Ми повністю взяли під контроль Центральний штаб революції. Були чергування, перепустки. Два нижніх поверхи і четвертий поверх, внутрішній двір профспілок повністю контролювалися нами і ніхто чужий туди увійти не міг.

Після того нас вже інакше сприймали. Потім був перший Марш УПА, до якого ми приєдналися разом зі студентами Могилянки. І нас часто вважали радикальними в організації. Все-таки для Запоріжжя чи Дніпра тема УПА була важкою. А ми вийшли під червоно-чорними прапорами, нікого не послухали. Це тоді вперше нас ганяв «Беркут» на Майдані, бо вони переживали, що ми йдемо такою організованою групою.



Образ козака і джерела

Ми єдина київська школа, яка на своїх показових виступах не просто показувала техніку, а й зміст. Ми робили легенду про козака Сірка або як хлопці ставали воїнами. Себто глядачі бачили, що ми не просто руками-ногами махаємо, а ми в це вкладаємо сенси, традицію. І звісно, ми вивчали джерела.

Як історик я сам вивчав про козацтво усе, що мене цікавило. Потім я продовжив це робити, коли поступив до Могилянки. Але усе, що я вивчав ніяк не в’язалося із живим. Більшість матеріалу було написано сухо і це не була жива історія. Приміром, коли реконструктори бачили якісь наші фішки у виступах, для них це було дивиною. Ми більше брали правила, цінності козаків, аніж сухі факти.

Трохи живої історії давав Леонід Безклубий, також я багато спілкувався з київськими старшими середовищами, вони дуже відрізнялись від запорізьких. Запорізькі більше орієнтувалися на спорт, а київські—на традицію. Ми в Спасі намагалися це поєднати.

Згодом ти розумієш, наскільки викривлене було уявлення про козаків—для деяких це були вуйки з чубами, в шароварах, а козаки були дуже різні—і городові, і реєстрові, і запорізькі, козаки Виговського чи Мазепи.

Ми прийшли в козацьку справу через тренування, але потім ми стали більше застосовувати їхніх принципів життя. З різних дотичних образів створюєш свій.

Пригадую якось на TEDx автор книжок-коміксів «Даогопак» Максим Прасолов казав тоді, що ковбой—це просто пастух, а ніндзя—це злочинець, але з них створили образи, які є популярними у всьому світі, вони цікаві, десь романтизовані і легко запам’ятовуються. І «Даогопак»--це спроба створити такий образ, ми робимо те саме, тільки трохи з іншого боку.

Є багато того, що зветься усною історією, ми вивчали, що є легендами, що є справді збереженими традиціями. Наприклад, є такий дослідник Тарас Коляндрук, так от його книги може багато істориків і не сприйме серйозно, але коли ти це даєш прочитати дитині 13 років, то це будуть саме ті образи, які вона хоче побачити. Я вважаю, що коли ти підліток ти маєш бачити ці романтичні образи, а далі вже ставати критичнішим, набувати знань, відповідальності.

Коли в товаристві ми запровадили посвяту в братчики, то це була комбінація з кількох джерел, це наша інтерпретація.

Носії живої традиції

В нас є носії живої традиції. Наприклад, Леонід Петрович Безклубий, про якого я згадував. Він нам, правда, здавався завжди таким сердитим, різким, але він кожному вкладав свої знання. Таким же був Анатолій Бондаренко з Донеччини, але всі вони померли. Один 2006-го року, другий пізніше. І це теж проблема, бо люди йдуть і часто з ними йде знання.

В Києві є такий Василь Середенко, який для сучасної молоді, думаю, вже такий дід із вусами, який може розповідати історії про козаків. І знову ж таки, часто малюються образи таких людей. Нам не вистачає наразі живих прикладів, які би поєднували сучасне і традиційне.



Лицарська нація і навіщо сучасному суспільству козаки

Мені в цьому плані подобається творчий підхід— є художники, які вже давно намалювали Мамая зі зброєю і в сучасному одязі. Ще у 2004-2005 роках під час зйомок, в яких ми брали участь, я казав, що

Козак—це не людина, яка їздить на конях і махає шаблею, це сучасний воїн, борець, який виховується за певними правилами. І цей воїн користується сучасними технологіями, можливостями.

Коли ти читаєш згадки про козаків, то вони і в ті часи мали найсучасніше озброєння, одяг, прилади. Якщо так пожартувати, то якби ми взяли козака 16 століття ( і в нього би не вибухнула голова від змін), то він би так само швидко би навчився користуватися сучасними надбаннями, бо це практично. Питання тільки, де межа між цими технологіями і здоровим глуздом? У козаків були певні правила, за якими вони жили, вони називалися карбами, у самураїв—це був кодекс. Ці правила регулювали суспільне життя і реальні потреби козацтва.

А щодо лицарства, то цілком можливо, що ми ними є. Але ми так часто в історії це втрачали, що навіть ті, хто живе за певними принципами, часто не визначає це чимось особливим. А ще люди змінились, ми тепер менше сприймаємо щось на віру.


Як сприймають козаків діти?

Якщо ти козак, то вони так і сприймають. Я якось дітям дав в школі завдання намалювати козака, то 80% намалювали мене в зелених штанях і у футболці. Коли ми робили показові виступи в одній школі в Києві, то до нас прибігли потім старшокласниці зі словами, що нарешті вони побачили, що козаки бувають молодими хлопцями, бо вони уявляли собі завжди сивих пузатих дядьків із вусами і в шароварах. Це знову ж таки образи. Ми показуємо козаків іншими—це молода людина, цікава, освічена, реалізована.

Нам потрібні позитивні приклади.

Для дітей це в першу чергу працює: для них картинка приходить в життя. А старші орієнтуються на силу. Ми якось навіть приходили в середовище реперів, то жартували, що ми крутіші, бо наші шаровари ширші за їхні реперські штани. Для нас це була спроба поєднати субкультуру і козацтво.



Спас і нові виклики

В якийсь момент я для себе усвідомив, що ми взяли занадто високу мету для себе. В своєму житті я ніколи не ставив ніяких меж і вважав, що ми можемо все. Напевно це десь погубило завзятість. Події 2013-2014 року, війна—ми в цьому згоріли, ми настільки себе віддавали, що потім настала втома. Тоді ми в процесі переоцінювали цілі, навички, набуті в товаристві. Це було дуже важко!

А з іншого боку, я думаю, що ми як фенікс переродимось. Ми бачилися на річницю і я відчуваю, що ми змінились, але ми тримаємось разом.

Мені жаль, що нам не вдалося створити ширшу мережу, бо тоді це дозволяє більш масштабніше поширювати козацькі принципи. Але я відчуваю, що знову є запит з боку батьків, куди їм віддавати своїх дітей. Це для нас новий виклик.

Часто, створюючи щось, ми і самі паралельно вчимося і виходить, що ти одночасно біжиш в кількох напрямках. А час це не завжди дозволяє. Хоча я створював сам більше 10 осередків, але люди часто перегорають, втомлюються, тому шукаємо нові підходи.



Чуб

Тепер для мене чуб означає ще й те, що його носить мій син. Причому він сам мене про це попросив. Я не хотів це нав’язувати. В противагу мені він носить чуб на іншу сторону, але це був його вибір.

Мені колись казали, що я побавлюсь півроку і все мине, а я вже більше 15 років ношу чуб. Для мене це ознака того, що я не змінююсь в цьому плані, стрижень в мені як був, так і є. Це зачіска воїна і нагадування суспільству, що ми є, ми існуємо, ми живі і ми не лише в книжках.


Recent Posts

See All

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon