• Покоління Ї

"Боротьбу за правду варто починати з себе", — Вікторія Романюк

Автор: Міла Лугова


Інформація — зброя 21-го століття. Хто переміг свідомість — може сміливо заїжджати на танках. Звісно, якщо вони ще будуть потрібні.

Медіа-спільнота StopFake уже шостий рік бореться з російською пропагандою. Вони унікальні тим, що були і залишаються єдиною організацією в Україні, яка послідовно та професійно спростовує російські фейки, борючись таким чином з пропагандою, а проєкт «ЄС проти дезінформації» спирається на їхні дослідження. Важливим є й той факт, що StopFake — це волонтерське об’єднання. Це осередок журналістського гуртування та спротиву дезінформації, який взяв на себе ту функцію, яку не змогла взяти держава, і став, зрештою, таким собі «міністерством захисту правди».

Вікторія Романюк — заступниця головного редактора StopFake, медіаекспертка та учасниця численних міжнародних конференцій та експертних нарад із проблем пропаганди для провідних міжнародних організацій таких як ОБСЄ та НАТО, заступниця директора Могилянської школи журналістики.

Наша зустріч відбулась в Чикаго, куди вона приїхала на гостинне запрошення президентки Києво-Могилянської фундації Марти Фаріон. Вікторія розповіла Поколінню Ї про особливості й зміну парадигми російської пропаганди, проблеми журналістики в Україні та поділилась основними постулатами медіаграмотності.


Вікторіє, з якою метою ви перебуваєте в США сьогодні?

З наступного року ми відкриваємо в Києво-Могилянській академії програму «Комунікації в демократичному врядуванні». Ця програма буде реалізовуватись спільно з університетом Індіани. На сьогодні в Україні існує величезна проблема з комунікацією в державному управлінському секторі як на рівні Адміністрації Президента, так на рівні інших гілок влади. Ми можемо говорити про нові підходи, технології та формати, які використовуються в комунікація, але є багато проблем, пов’язаних з відсутністю комунікаційної стратегії та нездатністю побудувати спілкування та відкрите інформування різних цільових аудиторій. Тому виникла ідея створити магістерську програму для урядовців та управлінців, де б вони вчилися таким комунікаційним технологіям та принципам. Власне, до США я приїхала, щоб перейняти досвід американських колег та разом з іншими українськими науковцями розробити нову програму, з урахуванням українських реалій.


Хто зможе вступити на цю програму?

Це магістерська програма, яка передбачає звичайний вступ за іспитами. Існуватиме декілька цільових аудиторій для вступу: люди, які вже мають робочий досвід, та ті, хто нещодавно закінчив навчання — бакалаври чи магістри.


Хто фінансує цю ініціативу?

Створення нової програми фінансується за рахунок гранту від уряду США.


Вікторіє, ви маєте можливість порівняти підхід до вивчення журналістики в США та Україні. Які основні відмінності ви побачили?

Фінансування й технічне обладнання аудиторій у США на вищому рівні, проте Україна не пасе задніх на рівні інтелектуальних здобутків та рівня викладачів.


Як в цьому разі ви прокоментуєте дослідження студентів Києво-Могилянської академії, яке продемонструвало, що більшість журналістів, які нещодавно закінчили навчання, незадоволені отриманими знаннями?

В Україні дуже багато факультетів журналістики. Я є членом галузевої експертної ради при Національній агенції забезпечення якості освіти, тому маю можливість спостерігати за досвідом інших журналістських програм в Україні. Існує чимало проблем. Функціонує багато журналістських програм, які відкриваються не у профільних навчальних закладах і які не мають відповідного кадрового та технічного забезпечення. На таких програмах переважає теорія, тоді як журналістика — це, більше, практична робота. Студенти-бакалаври можуть роками слухати курси про історію журналістики, а писати так і не вміти. Тут дійсно існує проблема. Сьогодні у вимогах до журналістських програм закладений цей баланс між теорією та практикою. Виклик у тому, наскільки навчальні заклади можуть забезпечити цей баланс.


Чи можна говорити про незалежну журналістику в Україні, коли всі телеканали знаходяться на дотації в когось з олігархів? Самоокупних ЗМІ практично немає.

Ми боролись за свободу слова, ліквідували державні медіа, але ключові канали потрапили до рук олігархів. Мова йде про центральні телевізійні канали, в першу чергу.

Але розмірковуючи про незалежність наших ЗМІ, не слід всю відповідальність перекладати лише на редакції. Потрібно говорити також і про поведінку нашої аудиторії. Ми маємо навчати аудиторію культурі свідомого медіа-споживання. Маю чудовий приклад. Чотири роки тому я була в однієї літньої американки в гостях. Ми постійно слухали класичну музику — під час обіду, в авто. Одного разу я запитала, звідки ця музика і вона відповіла, що це звучить місцеве громадське радіо. Виявилось, що його контент на 60% складається з класичної музики, а функціонує воно за рахунок грошових внесків від місцевого населення. Ці гроші надходять здебільшого від таких літніх людей, які й полюбляють слухати класику. Для моєї знайомої та її друзів є великою честю платити за роботу цього радіо, яке, до того ж, організовує відкриті концерти в центрі міста для всієї громади. Тож ці люди є безпосередніми замовниками та контролерами роботи місцевої радіостанції. В Україні аудиторія, на жаль, ще не звикла платити за роботу медіа.


Так, в США поширене таке явище як платна підписка на онлайн-медіа, в той час як в Україні досі вважається нормальним дивитись піратські фільми.

Це потрібно змінювати. Ми не можемо звинувачувати журналістів в продажності, бо їм потрібно на щось жити — вони живуть в тих реаліях, які є сьогодні. А в цих реаліях, з одного боку — олігархи, які використовують медіа як інструмент політичного впливу, а з іншого — незріла пострадянська аудиторія, котра звикла, що все має бути безкоштовним. Як відомо — безкоштовний сир буває лише в мишоловці. Якщо ми дивимось безкоштовну програму, то платимо за неї своїми мізками — лояльністю до певних політичних чи комерційних сил. Поступово змінювати культуру споживання медіа — це важлива робота у сфері медіаграмотності. Дехто може закинути, що наші люди бідні і не будуть платити за медіа-контент. Дійсно, в уас є кризові регіони, і коли там закодували українські канали, люди не стали платити, а просто почали дивитись російські — безкоштовні. Для таких регіонів повинна працювати окрема стратегія інформування. Проте, існує сегмент людей який міг би фінансово підтримувати медіа чи журналістів, які є гідні довіри. Саме така підтримка давала б можливість створити незалежні редакції. Гроші не беруться нізвідки. Якщо аудиторія хоче впливати на якість контенту, вона має долучитися до фінансування.


Очевидно, що навчати медіграмотності варто починати ще зі школи. Розкажіть, про проект «Вивчай та розрізняй», в якому ви задіяні.

Разом з колегами зі StopFake ми є учасниками та партнерами проекту «Вивчай та розрізняй» від організації IREX. Це проект, який займається вдосконаленням змісту навчальних уроків у школах та інтеграцією в них елементів медіаграмотності. В рамках проекту було обрано п’ять предметів для 8-го та 9-го класів: мистецтво, українська мова та література, історія України та всесвітня історія. Відповідно до навчально плану в уроки з цих предметів ми імплементуємо методологію та підходи медіграмотності. З одного боку, складно вмістити елементи це в деякі теми, а з іншого — така робота змушує нас подивитись на традиційні проблеми та питання з нової точки зору. Ця програма реалізується вже декілька років в експериментальних класах у багатьох українських школах.

В нашій роботі ми застосовуємо комплексний підхід — не просто пропонуємо вчителям нові навчальні уроки, але й проводимо тренінги для них. Важливо, щоб учні на рівні з учителями були активними учасниками таких занять, бо основа критичного мислення — це здатність формулювати запитання, ставити під сумнів якісь речі та наводити власні аргументи. Наше завдання поєднати обізнаність в сучасних технологіях школярів з мудрістю та досвідом вчителя.

Що робити дорослим, яких не навчили медіаграмотності? Дайте, будь ласка, кілька основних порад.

Я би хотіла згадали про психологічний фактор сприйняття інформації — емоції, які виникають у нас, коли ми дізнаємося якусь новину. Звісно, коли ми говоримо про фейки і дезінформацію, перше, що спадає на думку, — треба навчити людей відрізняти правду від брехні. Все вірно, але технічно це не так складно, важче навчитися керувати своїми емоціями – страхами, обуренням, гнівом чи радістю. Переважна більшість фейків скерована на те, щоб спровокувати в нас такі емоцію. А коли людина емоційною реагує на певну інформацію, то автоматично відключає раціональне мислення. Коли щось емоційно-важливе трапляється з нами, перше, чого ми хочемо, — поділитися цією новиною з близькими. Тому люди поширюють смішні або шокуючі повідомлення в інтернеті зі швидкістю світла.

Головна порада — стримайте перші емоції, порахуйте хоча б до 10, а ще краще — пройдіться чи погуляйте. Якщо після цього у вас не зникло бажання перепостити «сенсаційну» новину, то прочитайте її ще раз уважно і запитайте себе: хто автор цього матеріалу? Чи він реальна людина? Чи є в нього ще якісь публікації? На якому ресурсі це опубліковано? Це офіційне джерело чи «зливний бачок» без зворотного зв’язку? Які ще новини опубліковані на даному ресурсі? Якщо ми бачимо, що на сайті переважно «сенсації», «клікбейти» та «меми», то варто серйозно задуматись. Також подивіться чи є в статті посилання, чи вони активні і відкриваються коректно.


На жаль, багато роботи як для звичайної людини.

Так, але коли ми купуємо молоко, то вивчаємо його термін придатності, вміст та назву виробництва чи виробника. Це наша звичайна модель поведінки, бо ми знаємо, що можемо отруїтися, якщо купимо неякісне. Те саме ми повинні робити і , коли споживаємо інформацію.


Для цього потрібно, щоб люди усвідомили, наскільки серйозною є інформаційна війна.

Аудиторію потрібно навчати. Зі зміною поколінь, люди будуть ставитись до інформації більш критично. Зараз з’являється багато інформаційних технологій і вони діють на випередження — ми не встигаємо на них правильно реагувати. Ми живемо в складний час, але є надія, що станемо більш загартовані.

Навіть поважні видання деколи помиляються, бажаючи першими опублікувати новину. До того ж, наша влада постійно заграє з медіа. Тут варто пригадати хоча б численні неправдиві заяви про звільнення, про які повідомляли журналістам з метою спровокувати скандал в медіа і, які згодом виявлялися неправдивими. Аудиторія досить глибоко занурилась в інформаційний простір, тому час змінити своє ставлення до інформації, переглянути свою роль в медійних процесах та бути дуже критичним.

Як серед тисяч російських фейків ви обираєте той, який потребує спростування в першу чергу? Чи існують якісь критерії?

Ми беремо тільки суспільно-важливі теми і ті, неправдивість яких можемо довести. Хоча, ти ніколи не можеш точно спрогнозувати, який фейк буде мати найбільший вплив і як відреагує на нього суспільство. Наприклад, коли я була в Казахстані і спілкувалась з тамтешніми колегами, які борються з дезінформацією в контексті ІДІЛу, вони розповіли історію про те, як медіа поширили фейкове фото невідомої тварини — наполовину барана, наполовину свині — і люди прийшли громити ферму, на якій та тварина нібито жила. Вони боялись мати гріх, з’ївши м’ясо «нечистої» тварини. Тобто така, на перший погляд несерйозна, дезінформація мала конкретні негативні наслідки. Сьогодні ми бачимо велику кількість анонімних телеграм-каналів, які публікуються неправдиві, але сенсаційні документи чи заяви, на які потім посилаються російські ЗМІ. Так був розкручений фейк про примусову відправку жителів Донбасу до Львова, щоб вони там вчили українську мову. Російська журналістка Ольга Скабєєва побудувала довкола цього ціле телевізійне шоу й демонструвала ці «документи».

Які фундації фінансують STOP Fake?

На сьогодні — жодна. Нас в різні часи підтримували різні організації та фундації — такі як фонд «Відродження», Посольство Великої Британії та інші. Проте, потрібно зауважити, що наша організація з самого початку створювалася на волонтерських засадах і на усвідомленні суспільної значимості того, що ми робимо. Ми продовжуємо шукати фінансування і подаємся на різні гранти. Але це не зупиняє нашої повсякденної роботи зі спростування фейків та аналізу дезінфрмації.

Чи відчували ви за час роботи StopFake намагання вплинути на вас з Росії? Своєю роботою ви, очевидно, стоїте їй поперек горла.

Так, оскільки ми є вагомим фактором боротьби з пропагандою. Одного разу я виступала на конференції ОБСЄ від імені України, там також був присутній редактор телеканалу «Звєзда». Це однин із важливіших російських пропагандистських медіа, яке фінансується Міністерством Оборони РФ. Під час своєї промови, адресованої до мене, цей журналіст тримав чималу пачку роздруківок наших матеріалів. Тож вони слідкують за нашою роботою. Нас не один раз поливали брудом такі видання як Украина.ру, яке маскується під українське медіа, та телеканал RT. Одіозний проросійський блогер Анатолій Шарій, який сьогодні є досить потужним джерелом проросійської пропаганди та огидної брехні, робив про нас брутальні відео та подкасти. Після цього на наші сторінки в соціальних мережах сипались погрози від його тролів.


Чим відрізняються фейки 2014 року від сьогоднішніх?

З початком війни люди були шоковані і мало хто розумів, як працює пропаганда. Тому фейки були безглуздими та абсурдними. Сьогодні це вже не спрацьовує, тому фейки значно складніші і навіть мають ознаки журналістських стандартів — різні точки зору, цифри, посилання на експертів, гості в студії «з України». З’явилися армії ботів в соціальних мережах та телеграм-каналів, які є «зливними бачками» російських ЗМІ. Якщо раніше ми працювали з викриттям фейків, які транслювали російські медіа, то сьогодні ми бачимо, що ця пропаганда, на жаль, занурилась і в український медіапростір і транслюється з проросійських, медвидчуківських телеканалів. Гібридизація таких фейків стає дуже складною.


Чи пов’язуєте ви посилення телеканалів Медведчука зі зміною влади в Україні?

Це сталось за пів року, максимум за рік до президентських виборів. Ми проводили дослідження, в межах якого моніторили ці телеканали. Кількість повідомлень, які містили ці російські наративи, просто зашкалювали.


Очевидно, що в такій ситуації просто необхідний закон про дезінформацію. Такий закон мав би бути прийнятий давно, але його й досі розглядають. Як ви думаєте, у чому причина затримки?

Законопроєкт викликав величезний шквал критики з різних сторін. Для мене це було велике розчарування — на робочих зустрічах я не почула, що цей закон потрібний, хоча б з доопрацюванням. Професійна спільнота не погодилась з ним. Критики говорять про розмитість поняття дезінформації, наявність однієї уповноваженої особи, яка слідкує за медіапростором та запровадження кримінальної відповідальності за розповсюдження дезінформації. Більшість критиків говорили, що «нас всіх посадять за те, що ми пишемо». Чомусь всі забули про інформаційну війну та власну відповідальну поведінку в медіапросторі. Боротьбу за правду варто починати з себе.

Для мене ця ситуація продемонструвала три суспільних проблеми: тотальну недовіру до влади від інтелектуальної та професійної спільноти, безвідповідальність аудиторії в публічній комунікації та активність проросійських сил, які долучились до критики цього закону та виявились найактивнішими борцями проти нього. Схоже, закон про дезінформацію відклали в глибоку шухляду. До речі, коли Європа нам закидає про тиск на свободу слова, треба пам’ятати, що в європейських країнах все ж є закони, що регулюють проблему дезінформації. Вважаю, що наше суспільство повинно продемонструвати зібраність в такому важливому питанні як закон про дезінформацію.

Recent Posts

See All

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon