• Покоління Ї

Володимир Бєглов:"Я маленький танчик" або як робити те, що подобається.

Автор: Назар Салабан


Володимир Бєглов впродовж останніх п’яти років в команді однодумців створював українське мандрівне радіо “Skovoroda” та журнал про успішних українців “the Ukrainians”. Сьогодні працює над розвитком Освітнього Центру з Прав Людини у Львові. Поколінню Ї Володимир розповів про свою мотивацію, про те, як формувати команду однодумців та що казати собі в моменти найбільшого відчаю. А також пояснив чому подорож до США він називає "life changing".




Останнім часом багато питань виникає довкола свідомого вибору вищої освіти. Яким був ваш вибір, чому саме філософія?

Одна моя подруга живе в Німеччині і ми якось дискутували на цю тему. Так от вона каже, що діти в Німеччині мають рік або два який вони можуть присвятити волонтерству та спробувати реалізовувати себе в різних напрямках. І мені це подобається, от якби після школи була можливість в вільному форматі спробувати такі речі, можна було б зрозуміти до чого більше душа лежить. Якщо б я вибирав коли вчитись, то я б пішов десь зараз, проте не шкодую, що тоді пішов вивчати філософію. Нічого поетичного в такому виборі не було — я хотів вчитися на факультеті журналістики в ЛНУ. Тоді родичі відмовляли мене вступати на цю спеціальність, а сьогодні вже я відмовляю інших. Там є багато хороших викладачів і викладачок, яким можна довіряти, але ж можна по-іншому використати ці роки.

Отже, чому ж саме філософія. Мій двоюрідний дідусь Мирослав Попович був відомим філософом, всі казали, що я схожий на дідуся, і тому мені краще йти на філософію. Я тоді подумав, що так як мій дідусь найвідоміший в країні філософ, то проблем на сесіях в мене не буде. Яким же було моє здивування, коли на першій же сесії виявилось, що мого дідуся не любить вся наша кафедра — в них були філософські розбіжності. Тому мені прийшлось добре попрацювати. Я вважаю. що філософська освіта дуже розширює світогляд, а закінчивши навчання ти ніколи не будеш кидатися в радикальні крайнощі. Прийде розуміння того, що там де радикальність — там маніпуляція.


Першим медійним досвідом була робота в газеті “Експрес”. Чому вирішили змінили фах з філософії на журналістику?

Пам’ятаю, як в школі ми придумали і зробили газету “Голос Молоді”. У нас було бажання писати, невеличка команда, тому в когось було і по декілька псевдонімів, я, наприклад, мав аж 5 штук. А ще в мене був принтер, а для друку це дуже потрібна річ. З того часу я завжди мріяв бути журналістом, бо нам (журналістам - ред.) простіше влитися в певну сферу, наприклад, інженеру буде важче потрапити за лаштунки до Вакарчука.

Спершу я пішов в газету “Експрес” і майже прямо сказав, що хочу там працювати, а першим матеріалом була серія про субкультури. Тоді найпопулярнішими серед сімнадцятирічної молоді були саме праворадикальні погляди, тому я і взявся писати про скінхедів. Зараз, перечитуючи цю статтю, я розумію, що то був матеріал тільки про одного мого знайомого, котрий просто в певний спосіб розумів рух скінхедів.

У 2003-2004 роках через певні політичні обставини значна частина редакції пішла працювати на провладне медіа і на звільнені місця взяли молодих дописувачів. Нас було мало тому часто працювали до 3-ої ночі, їхали додому на таксі, навіть, пам’ятаю, якось від втоми заснув у ванній. Вранці, напівсонні, їхали назад в редакцію. Тоді їздили ще такі “пижики” в яких було два козирних місця біля водія, де я завжди і засинав, а з часом водії почали самі будити мене, як тільки під’їжджали до моєї зупинки.




Ви встигли попрацювали в багатьох медіа, як з вашого досвіду “безболісно” змінювати місце роботи та сферу діяльності?

При зміні роботи слід керуватись своїми відчуттями. Одразу помітно, коли хтось почувається не в своїй тарілці, особливою, якщо він або вона працює з людьми, тому якщо відчуваєш, що “воно” не твоє, то краще піти. Рекомендують змінювати місце роботи, тільки якщо знайдеш заміну або подбати щоб в цей перехідний період ти міг сам себе забезпечувати. Одне мудре правило каже, що пустоти не буває, тобто якщо десь звільняється місце — туди одразу приходить щось на заміну. Звичайно, це залежить від того, як ти будував своє життя до цього моменту, але для хорошої людини пропозиції завжди будуть. Як на мене це питання сміливості. Владика Борис Гудзяк дуже влучно каже про такі ситуації: “просто візьми і зроби”.

В 2014 році з’явився проект The Ukrainians, а подібні ініціативи спочатку не приносять ніякого прибутку і команді приходиться працювати мало не на волонтерських засадах. Якою була мотивація в роботі?

На “the Ukrainians” і в наступному нашому проекті “Радіо “Skovoroda”, я безкоштовно пропрацював майже по два роки. Іноді, коли були якісь партнери, то мені платили гонорар, але це швидше було приємним винятком, ніж правилом.

Моя мотивація була дуже простою — кайфово робити нові речі в новій Україні.

Або щоб десь в майбутньому наступні покоління, хоча б один раз згадали моє прізвище “от був такий Бєглов і він зробив таке-то”. Я, наприклад, дивлюся на Володимира Степановича Кучинського, який заснував театр Леся Курбаса чи на Маркіяна Іващина, який почав мистецьке об’єднання “Дзига”. Вони їх починали творити в кінці 80-х на початку 90-х, коли, вибачте мою французьку, “жопа” була ще більша ніж зараз і вони теж працювали як волонтери. Пам’ятаю історію, яку розповідав Кучинський, як в театрі зарплати не виплачували пів року. Всі сиділи голодні і прибиральниця кожен вечір приносила такий величезний баняк вареної бульби і весь театр, який є зараз академічним, актори якого читають лекції в Єлі ( Єльський університет — один із найстаріших та найпрестижніших американських університетів — ред.), сідав навколо того баняка і їв. Очевидно, що в них було не просто бажання показувати вистави, а й щось змінити в місті. І от моя особиста мотивація — робити Львів кращим місцем, от і все.


Останній ваш проект “Освітній центр з прав людини у Львові” нещодавно зустрів свою першу річницю. Як формувалась ваша команда?

Раніше якось так складалося, що команди самі знаходили мене, я не докладав надзвичайних зусиль для цього. Наприклад, в Радіо Сковорода, я хоч і був одним з засновників, але тоді трохи тримався осторонь, мовляв “як почнуться ефіри, то ви кличте”. В іншому проекті “the Ukrainians” я теж, хоч і працював, але не мав ні бажання, ні сміливості ставати верхівкою такої піраміди. Дозрів до керівництва я порівняно нещодавно, коли почав займатись "Освітнім центром з прав людини у Львові". Це було моєю мрією, тому довелось самому прикладати окремих зусиль: звертати увагу на те, хто буде в команді, хто буде в правлінні і хто до нас долучається, а також детально пропрацювати всі аспекти роботи. В команді нашого освітнього центру зібрались дуже різні люди і я надзвичайно щасливий з цього. В організації є люди пов’язані з журналістикою, політикою, театром, кіно, радіо, маркетингом, правом. Це важливо, бо найбільша і найсумніша асоціація, яка існує в людей про права людини, це те що їх захищають тільки люди з якоїсь із меншин. Головне завдання прав людини — повернути це право більшості. Права людини — це про всіх.

Навесні минулого року ми провели стратегічну сесію і для нас було важливо провести справжню стратегічну сесію, а не "відмітитись на бумажці" тільки для подальших звітів. Для команди важливо чітко визначити стратегію, принципи та місію за якою ми працюємо. Це важливо саме для уникнення великих конфліктів в колективі і за рік їх у нас майже не було... А ні, був один, але він скоріше спровокований загальною втомою, бо рік був дуже активним, і через це ми було доволі емоційно напруженими. Допомогло повернутись розуміння того, що всі ми об’єднані однією місією і робимо справу, яка всім подобається.



Команда - це люди з різними поглядами на життя. Як ви збиралу свою команду?

Щоб зрозуміти, як організовувати команду я звертався до колег і один з них мені дав пораду після якої я заспокоївся. Суть її полягала в тому, що лідер насамперед повинен вміти делегувати обов’язки, тобто він все контролює, але довіряє колегам, які виконують різні аспекти роботи. Будь - яке делегування потребує терпіння, адже ніхто не може виконати роботу так, як ти собі її уявив, в кожного своє бачення, яке іноді є навіть кращим. Тому в команді важливі терпіння і спільні цінності.


Як бути з конфліктами в “зовнішньому світі” за межами команди?

В мене є хороший приклад на цю тему. Колись мав цікаву роботу, не громадський активізм, бо за це платили гроші. Це був соціологічний проект з анкетуваннями на тему “ЛГБТ. Юридичні права в Україні.” Суть проекту полягала в тому, що спершу люди відповідали на певні питання про їхнє ставлення до ЛГБТ спільноти. Далі їм надавалась певна інформація в формі лекції впродовж години, але аудиторія могла ставити запитання і в кінці знову проводилось опитування цих людей такою ж самою анкетою тільки на ній була позначка, що це вихідна анкета. І от соціологи, які досліджували дані анкет, зазначили, що за годину спілкування люди, які були вкрай негативно налаштовані до ЛГБТ спільноти, змінили свою думку. Отже, я дійшов до висновку, що завжди потрібно вміти не тільки говорити, а й слухати.

ПРО СВІТОГЛЯД ТА ОСОБИСТІСТЬ


В рамках програми International Visitors Leadership Program ви відвідали США. Як вплинув цей візит на вас?

Я багато подорожував до цього Європою, але це був мій перший досвід поїздки за океан. Це був повністю лайф чейндж. Штати — це така країна, де розумієш, чому Європу називають “старенькою”. Оці всі могутні нові європейські міста, в порівнянні з Сполученими Штатами Америки виглядають такими собі хуторками, відверто кажучи. Помінялося дуже багато, наприклад я прийняв себе. В Америці я побачив геть іншу культуру сприйняття геть іншої людини, але найбільшою зміною були відвідини Human Rights Campaign. Це така громадська організація, яка Бараку Обамі на вибори пожертвувала мільйон доларів, з однією вимогою — лобіювати інтереси, які будуть її цікавити. І от там у мене змінилась думка про громадський сектор загалом. Раптом розумієш, що це не просто якась ГО, де влаштовують курси бісероплетіння, щоб зібрати гроші на допомогу комусь, а це потужний гравець, який впливає на життя суспільства.


Скільки країн ви відвідали протягом свого життя? Що ви очікуєте побачити або відчути їдучи в нову мандрівку в місце де раніше не бували?

Ооо, доведеться зараз перераховувати... Вже відвідав Польщу, Францію, Чехію, Нідерланди, Швецію, Італію, США, Угорщину, Іспанію. Коли їду кудись, то нічого не очікую. Я звірячо люблю подорожі за кордон, я завжди очікую, що, по-перше, висплюсь в готелі. В мене просто є звичка, яку рекомендую спробувати. Я категоричний противник екскурсій, особливо організованих, тому я одягаю навушники, вмикаю якийсь незнаний альбом і вночі виходжу гуляти цим містом. І, наприклад, Стокгольм, Париж і Страсбург я пізнав саме в такий спосіб, тому в мене є кілька альбомів, які асоціюються чітко з містом. Наприклад Океан Ельзи “Земля” — це абсолютно Страсбург, тому, що я вперше прослухав цю платівку, коли гуляв по Страсбургу, а от група Hurts прийшла до мене в Стокгольмі. Вчені довели, що люди в мандрівках стають молодшими та сексуальнішими і тут немає нічого дивного — ми виходимо за межі щоденних звичок, дозволяємо собі побути іншою людиною. Крім того, в такому стані легко приходять інтелектуальні ідеї.



В соціальних мережах останнім часом пішов такий собі тренд діяльності ніби показати, довести іншим інтернет юзерам, що я існую, я живу. Як реагувати на різного роду провокативний контент в мережі?

Є така концепція “плинних часів”, яку придумав Зигмунд Бауман. Якщо коротко передавати її, то античні часи були циклічними і все ходило по колу, міфи забезпечували спілкування між людьми, але от прийшов Ісус Христос і час став лінійним. Тобто, простіше кажучи, ми з часу першого пришестя чекаємо другого, а отже є певна мета до 20-21 століття. Бауман каже, що зараз часи “liquid”, у нашому перекладі “плинні”, але важко перекладати без втрати сенсу, оскільки оце “liquid” це як болото, в якому немає на що встати, тому ти маєш в ньому постійно борсатись. І в цьому найбільша проблема нашого покоління. В книзі Зигмунда Баумана і Леонідаса Донскіса “Моральна сліпота” автори піднімали питання лайкозалежності нашої молоді. Вони дійшли висновку, що таким чином, кожен намагається довести собі, що він або вона таки існує. Така поведінка спричинена не тільки своєрідною самозакоханістю, а й через те, що сучасний світ не дає певності в собі. Ми живемо в час, коли тебе не існує, немає вже того сталого часу. Ніхто не впевнений, в тому що буде з ним завтра, от двадцять років тому я міг би бути впевненим, що якщо стану журналістом, то працюватиму ним ще декілька років. А зараз кожного тижня ти можеш стати новою людиною, але і штучний інтелект також розвивається і завтра ти можеш вже стати непотрібним.

Як дотримуватись свого вектору руху, своєї точки зору?

Зараз я скажу філософську річ ( сміється — ред.). В будь - який момент ви можете кинути те, через що вас тролять, ображають, принижують, хтось щиро ненавидить, бо кожен має на це право. Я, до речі, дуже люблю щиру ненависть, бо вона аргументована зазвичай. Але щойно ви це все кинете, у вас почнуться докори сумління і переслідуватимуть вас до кінця життя, через те, що ви зрадили самих себе. Це була стратегічна частина відповіді, а зараз буде тактична. Є така фраза, якою зі мною поділились двоє людей з театральної сфери Ігор Білець і актор Богдан Грицюк. І ця фраза дуже проста, в моменти найбільшого відчаю просто скажіть собі “Я маленький танчик, мені треба їхати”. Їдьте і відстрілюйтесь. Це те, що мною керує в таких ситуаціях. Ну і, звичайно, має бути підтримка друзів і подруг.


Фото: Ірина Громоцька

Recent Posts

See All

©2018 by Generation Ї. 

  • White Facebook Icon