Автор: Альона Вишницька
Сьогодні на стан української медицини не скаржиться тільки ледачий. Дійсно – проблем чимало. Проте є люди, які можуть змінювати навіть таку складну систему. Саме до таких людей належить Павло Сільковський, лікар-анестезіолог з Рівненської обласної державної лікарні. Він став одним із ініціаторів руху за відкриті реанімації та співавтором проекту, що зрештою відчинив двері для родичів хворих по всій Україні. Окрім цього Павло Сільковський п'ять років поспіль надавав допомогу хворим в Кенії та на Гаїті, незавжаючи на епідемію холери, що панувала там. Ми поговорили з лікарем про те, навіщо їздити в Африку, якщо і в Україні багато хворих, як він бачить медичну реформу та про які зміни мріє сьогодні.
Гаїті як щеплення від розчарування
У 2010 році Павло Сільковський поїхав на стажування в Америку, де познайомився з місцевими лікарями. Ті розповіли йому, що регулярно своїм коштом або за гроші благодійників їздять в місії на Гаїті. Лікар подав своє резюме і незабаром його покликали. Тоді на острові саме стався землетрус і дуже бракувало кваліфікованих медиків. Витрати на поїздку покрила християнська організація, створена українськими мігрантами. З того часу український лікар з компанією колег з інших країн щозими їздив в одну з найбідніших країн світу. У місцевих селах вони розкладали мобільні лікарні та приймали до 300 пацієнтів на день.
Ми працювали в форматі військово-польового шпиталю, постійно переїжджали. Максимум затримувалися на три дні в одному місті. Бувало, ночували на території школи чи в наметах. Від самого ранку під палючим сонцем вже стояла черга. Одразу після землетрусу була епідемія холери, люди часто приходили з захворюваннями шкіри, всякими грибковими та паразитарними. Багато випадків, коли людина, скажімо, зламала ногу, і вона неправильно зрослась, бо її ніхто не склав.
Ми розкладалися, приймали людей, оглядали, діагностували, що могли, давали ліки, які в нас були. У нас були певні домовленості з місцевими лікарнями, і якщо ми не могли допомогти людині, то відправляли її туди, інколи платили за неї чи просто домовлялися.
За добу ми приймали до 300 людей. Це настільки бідні люди, яких я більше ніде не бачив. Вони їдять раз на день, тому було зокрема багато випадків, пов’язаних з нестачею їжі. Там я вперше побачив людину з так званими голодними набряками. Спершу я навіть не міг це нормально діагностувати, бо ніколи з таким не стикався. Черга до лікарів не закінчувалась, і коли ми мали робити хоч якусь мінімальну перерву перекусити, треба було десь закриватись. Бо коли їж якийсь бутерброд, на тебе голодними очима дивиться вся черга так, що ти той бутерброд ковтнути не можеш.
Всі люди на землі - люди. Бог створив усіх людей, а кордони вже створили люди. І якщо людина потребує допомоги, то де б вона не була, їй треба допомагати. Якщо в мене є можливість поїхати і допомогти, то чому б і ні. Це ж не значить, що я в Україні нікого не бачу і нікому не допомагаю, я в міру своїх сил стараюся і тут.
Ми якось так звикли - постійно щось вимагати. А там людина може прийти зранку і сидіти до вечора, поки її не приймуть, боїться слово сказати. Медицина їм просто не доступна, все настільки дорого, що вони просто бояться потрапити в лікарню. Виявилося, що в світі мільйони людей, які мають значно обмеженіший доступ до медичних послуг або взагалі його не мають. Тоді я зрозумів, що не треба так плакатися, а цінувати навіть елементарне те, що є.
Раніше я, як і купа людей, багато нарікав: президента не того вибрали, депутати не такі. Приїхав на Гаїті - і виявилось, що розмови там такі самі. Зранку до вечора вони сидять у бруді, ходять під ноги в туалет. Перше, що подумав - та візьміть же приберіть у своєму дворі, буде ж хоч трохи чистіше. А потім я спитав у себе - а я сам як роблю? Я ж так само заходжу в під’їзд і нарікаю, що там не підфарбовано. Але все ж просто: поїдь у магазин, купи банку фарби, підфарбуй. Я зрозумів, що можу не дочекатися, коли хтось щось зробить. А можна взяти і почати самому. Я почав бачити, що ніхто не принесе і не подасть нічого на блюдечку. Думаю, на мене в цьому плані дуже вплинули ці поїздки.
Енергія - це ресурс, і його треба вчасно використати
Рівненська дитяча лікарня, де працює Павло Сільковський, стала однією з перших в Україні, де батьків почали пускати в реанімації до дітей. Спершу це робили напівлегально, і за це перепадало від керівництва. У 2016 році уряд видав наказ про безперешкодний доступ до реанімаційних відділень, причому не лише в дитячих лікарнях, а й у дорослих. Одним із авторів цього наказу став Павло Сільковський.
Хотілося бути більш цивілізованим. Це, мабуть, була одна з основних мотивацій починати рух за відкриті реанімації. Хотілося, щоб медицина мала людське обличчя. Я бачив пережитки радянського минулого: пацієнт був лише гвинтиком, ніхто не зважав на те, що він думає і що відчуває. А мені не хотілось жити в середньовіччі.
Я вже тоді з’їздив у США і побачив, як усе працює там. Пацієнт лежить у ліжку, з ним у палаті близькі, говорять з ним, якщо він може, або просто грають йому музику.
Тоді ж у моїй дитячій лікарні можна було побачити прив’язаних за руки-ноги дітей, які лежали, немов розіп’яті на хресті. Кожна нога і рука за мотузку розтягнута в усі боки.
Дивитися на все це було бридко. Заходиш - а там шестеро дітей прив’язані. Не прив’язували хіба ту дитину, яка взагалі була дуже слабка і не могла рухатись сама по собі. Якщо пускали маму на хвилинку, то перед тим проводили цілу підготовку: розв’язували дитину, приводили її до ладу і тільки тоді пускали. А коли мама виходила, повертали все назад. Була лише показуха. А ще коли в реанімацію потрапляла дитина когось з медпрацівників, то їх пускали без жодних проблем. Я запитував: чому ми своїх пускаємо, а чужих ні?
Дитина отримує величезну психологічну травму, коли їй ніхто не пояснює, чому тата з мамою нема біля неї. Причому в найважчий період її життя, коли їй боляче, коли біля неї чужі люди. Дитина це сприймає так, ніби її залишили. Їй не пояснюють, що батьків просто не пускають. Я вирішив з цим боротися. Тим паче, я порахував, що це не потребує великих капіталовкладень. Це не утопічна боротьба за високі технології, на які в нас немає коштів, не потрібно жодної апаратури купувати. Просто мислення своє трохи змінити і все.
У моїй лікарні я був у меншості, підтримки майже не було. Моя ціль була досить локальна, я не хотів нічого міняти глобально. До колег було важко достукатись. Їм було зручно - за зачиненими дверима можеш робити все, що завгодно, тебе ніхто не бачить, немає контролю з боку родичів. І коли я говорив зі своїми колегами, вони не сприймали мої аргументи. Мені казали: нащо тобі ті родичі, будуть оце над головою, нам добре і зручно, ми можемо собі так працювати. Словом, у своєму середовищі я не міг знайти підтримку, але її треба було десь шукати. Тому тоді прийшла думка - у мене ж є перо! Я можу писати. Можна було залучити місцевих журналістів, якусь групу підтримки. Щоправда, я не усвідомлював до кінця, куди це може зайти. В якийсь момент це викликало резонанс серед людей з інших областей, це поширилося і організувалося в цілу всеукраїнську кампанію. Врешті, все закінчилося тим, що в 2016 році був виданий наказ про безперешкодний доступ у реанімаційні відділення, причому не тільки в дитячі, а й у дорослі. У цьому ми обігнали навіть Польщу, де досі немає такої демократії в цьому плані.
Зараз я дивлюсь на все це: скільки зусиль ми витратили, скільки всього робили, добивалися, писали в міністерства. Це все був драйв. І от я думаю: якби я зараз починав все з нуля, чи пройшов би через весь цей шлях? Не впевнений. Напевно, на все є свій час. Якщо ти цим часом скористався, то ти чогось досягнув. Якщо ні, то потім уже й не дуже хочеться. Енергія в людини вичерпується, завзяття - це ресурс, а ресурс рано чи пізно закінчується. Реформи роблять в основному молоді люди. Мене зараз запрошують знову на зиму в Африку, і я вже думаю - їхати, не їхати, запал трохи проходить. Не можу сказати, що я вже якийсь старий, мені лише 37, але все ж списую на вік.
Я працюю в реанімації, у нас 14 анестезіологів. Буває, після роботи починаються розмови: от як в Америці класно лікарям, як у Європі... Але ніхто не говорить, як вони там працюють. А я поїздив і побачив, що вони і працюють там більше. І колеги кажуть: от ми б теж працювали, якби нам стільки платили. А так же можна до смерті сидіти і говорити.
Я приїхав і почав шукати можливості, як можна більше робити, як можна більше заробляти. Мені прийшла ідея пропонувати свої послуги в стоматології. Лікувати зуби в медикаментозному сні. Цього раніше в нашому місті не було. Є діти, наприклад, з ДЦП, синдромом Дауна, які не сядуть в стоматологічне крісло і ти їм ніяк не поясниш. Я почав багато читати, їздити в інші регіони, дивитися, як це роблять колеги. І ми започаткували таке в нашому місті. Я почав працювати ще в приватній стоматологічній клініці, у мене з’явилося ще одне джерело доходу. Виявилось, що можливостей купа, треба просто глянути ширше.
Що можна змінити ще
Я би хотів більш активно залучати родичів до лікувального процесу. Зараз батьки, наприклад, можуть сидіти в реанімації, але вони там просто сидять. Їм не дозволяють торкатися до дітей, бо вони нібито можуть пошкодити якусь трубочку або апарат. Але якщо їм пояснити та навчити, то все буде добре. Я би залучав батьків до процесу: вони теж можуть годувати дітей, вони теж можуть замінити памперс. Але мама це зробить з любов’ю.
Ще я хотів би, щоб волонтерський рух був більш організований. Коли про якусь дитину в лікарні показали по телебаченню, їй привозять допомогу. А поруч із нею може лежати така сама дитина, яка теж потребує, але про неї ніхто нічого не сказав і ніхто ніяк не допоміг. У лікарні я бачив різне. Є такі, які діляться з тими, хто поруч, якщо їм допомогли. А є такі, що не діляться. Було би добре, аби це відбувалося більш рівномірно.
А ще у людей часом немає розуміння, що на кожному місці - людина. Медсестри, наприклад, отримують чотири тисячі гривень зарплати, в них теж є свої діти, вони роблять свою роботу. Пацієнти часом приходять і досить неввічливо чогось вимагають. З’являється взаємна агресія, це все тільки ускладнює. Хотілося б учити людей, щоб вони поважали працю один одного, пропонували свою допомогу і брали участь у процес.
Про реформу
Я провів деякий час серед команди теперішнього МОЗу і зробив висновок, що там зібралися переважно добрі, щирі люди, які справді хочуть змінити медицину. Але мені так само чітко стало зрозуміло, що для реформи недостатньо мати команду добрих і щирих фахівців. Реформаторами в наших умовах мають бути «бойові слони», які вміють пробивати стіни байдужості та відвертого спротиву. Серед сучасних реформаторів таких, на мою думку, критично мало. І тому я не вірю в успішну реформу, якщо вона буде впроваджуватися так, як це робиться тепер. Хоча власне ідею реформи схвалюю і підтримую.