Сашко Горонді. Історія від життя на вулиці, до власного бренду.

Автор: Оленка Лаущенко

Сашко Горонді не з чуток знає як це – жити на вулиці. У 17 років хлопець потрапив до злочинного угрупування, де молодший віддавав вкрадені гроші старшим. Він змушений був втекти до іншого міста та стати на якийсь час безхатьком. Сьогодні, дивлячись на цього молодого та успішного чоловіка, який збирає повні зали з бажаючих його послухати, у це важко повірити. Про шлях від життя на вулиці до створення власного бренду Horondi Сашко чесно і без прикрас розповів Поколінню Ї.

Як вийшло що ви переїхали у Львів, якими були передумови переїзду?

Я виріс у звичайнісінькій сім’ї, навчався в школі. Втік тому, що не бачив перспектив. Я знав, що можу стати ув’язненим. Усе тому, що потрапив у компанію, яка була поділена за віком “молодший– середній– старший”. Молодший носив гроші середньому, середній – старшому. У сім’ї себе не знайшов, у школі вчився погано, потім мене взагалі вигнали, тому, що я був у тій компанії.

Пізніше почав дорослішати і усвідомив, що на той момент став рабом, який виконує завдання старших хлопців. Я захотів піти, змінити друзів, не гуляти з тими хлопцями, але не міг цього зробити, бо забагато знав. Знав, де, хто і що вкрав, де це продають. Одного разу нас таки зловила поліція. Не було чим відкупитися, тому нам дали умовну судимість 2 роки за розбійний напад. Єдиним виходом було втекти з міста. Ніхто з дорослих не розумів і не вірив, що є якась схема. Всі просто радили змінити компанію, просто не спілкуватися. Вони не знали, що дітей, які хотіли піти, залякували.

Що відбувалося далі, після переїзду у Львів? Як потрапили в “Оселю”?

До Львова я приїхав 5 жовтня, було дуже холодно. Я тікаючи з одного міста, переїхав в інше. Зовсім нічого не знав про Львів та його масштаби. Просто сів на електричку з Мукачево до Львова, то була кінцева зупинка. Я просто тікав. У Львові був варіант йти працювати, але я не дуже хотів. Постійно втішав себе надією, що скоро покінчу життя самогубством і все це закінчиться. Так я прожив на вулиці два місяці. Не пішов працювати, бо не мав досвіду пошуку роботи і відчував мовний бар’єр. У Львові говорили зовсім іншою мовою ніж та, до якої я звик у Мукачево. Моя ж мова була для львів’ян дуже смішною. Третя причина – судимість. Щомісяця мав “відмічатися”, а на той час вже пропустив це двічі.

Я жив на горищі і знову ж мав два вибори. Я міг піти красти або збирати їжу по смітниках. Я почав ритися у смітниках і продавав деякі речі, які там знайшов. Ставало холодно, грудень. У протестантів, куди зрідка ходив їсти, познайомився з хлопцем, який порадив нічліжку.

Там познайомився ще з одним хлопцем, який і запропонував піти в “Оселю”. Я не дуже хотів йти туди, бо думав, що це секта і ніхто не зможе допомогти просто так без взаємної вигоди. Все ж мені не було особливо втрачати, тому я пішов. У перший день мені дали чистий одяг, поїсти і лопату в руки. Сказали, що я маю піти прибирати сніг надворі і таким чином заробляти на проживання в “Оселі”. Мені це сподобалося, це для мене була своєрідна терапія. Я працював з тими людьми, які колись теж були на вулиці, але вже довгий час жили в “Оселі”.

Як почали шити і чому?

Наступний крок в цій спільноті – робота. Місто дало “Оселі” соціальний гуртожиток, була потреба, щоб хтось жив там. Я один з перших, хто “вийшов у вільне плавання”. Згодом трапився проект, метою якого було навчити молодь професії. Була можливість навчитися обтягувати меблі. Саме тоді я повірив, що маю якийсь талант, просто поки не знайшов його. Я пробував писати вірші, фотографував, ходив на мотиваційні лекції. Звернув увагу, що тоді був схиблений на моді. Я хотів мати класний одяг, але не міг його собі дозволити. Вмів шити, тому спробував шити одяг, а потім і рюкзаки. Матеріалом слугували ті шматки, які залишилися після обтягування меблів. Так я пробував шити рік, але тоді для мене не був важливим заробіток. Шиття стало арт терапією. Я ховався від світу, від минулого життя, яке мене постійно переслідувало. При будь-якому знайомстві мені не було чого розказати: я був чуваком з судимістю, який жив на вулиці, без освіти чи професії. Тому я просто закрився від світу у роботі над рюкзаками.

Яким був перший рюкзак?

Він був з куртки і залишків тканини. Це був просто мішок з шнурками. Тоді ще не настільки все було доступно в інтернеті, я не знав, що можна зайти просто скачати викройки і навчитися шити. Я сам вечорами думав як це зробити.

Потім сталося декілька знакових подій у моєму житті. Колишня директорка “Оселі” запропонувала сфотографувати і запостити мою роботу в інтернеті. Я сказав, що ніколи цього не зроблю, бо шию лише для себе. Один рюкзак я шив цілий місяць. Зрештою його купили друзі, хоча це була просто шмата. Він не регулювався, не витримував вагу. Так я отримав перші кошти за роботу. Потім мене змусили взяти участь у гаражному розпродажі від “Оселі”. Там мої рюкзаки розкупили за півгодини. Думав, що мене жаліли, бо я з “Оселі”. Пізніше один з рюкзаків у мене купив Володимир Бєглов, а згодом і Богдан Логвиненко. Тоді почалася публічність.

Розкажіть детальніше про знайомство з Бєгловим.

З ним я познайомився через спільну подругу Вікторію Міщук (інтерв'ю з Володимиром Бєгловим можна прочитати тут ) Ми просто спілкувалися і він почав розпитувати мене про мрії. Це був глухий кут, бо я ніколи не задумувався про це. Ми поговорили і Володимир замовив у мене наплічник, написав пост у Facebook. З того часу до мене доєдналося купа людей, про мене почали писати медіа.

А як почався активний продаж і з’явився бренд Horondi?

Було кілька стовпів: Володимир Бєглов, якому я завдячуватиму завжди, медіа і небайдужі люди. Було кілька варіантів назви, окрім Horondi. Я зробив голосування у соцмережах і мені порадили обрати прізвище, якщо це не псевдонім. Так створився бренд. Довгий час працював сам, потім наважився найняти ще одну людину. Я прогорів, довелося ту людину звільнити. Заліз у борги, але продовжував шити. Мені просто це подобалося. Я дарував чи дуже дешево продавав рюкзаки. Через кредити я депресував, але продовжував робити.Якось виліз з того. Зараз нас семеро.

Ваші рюкзаки легко впізнати на вулиці. Чому вони мають саме такий дизайн?

Я довго вивчав смаки людей. Із розмов з клієнтами зрозумів, що вони хочуть яскравості, орнаменту. Я купив орнамент, пошив такий рюкзак. Його швидко забрали, у той час коли однотонні наплічники замовляли не так часто.

У вас є рюкзаки, які розробляються спеціально відповідно до потреб конкретного клієнта. Як часто їх замовляють і що просять додати?

Це моя фішка – я дозволяю людині вибрати колір і додати щось своє. Я це пошию. Кожен клієнт – дизайнер того рюкзака, якого він купує. Я підібрав лише 2-3 кольори рюкзаків. На деякі забаганки клієнтів щодо кольору реагував гостро, думаючи, що нічого не вийде. Тільки коли бачив результат, то розумів, що вийшло дійсно кльово. Потім закидав такі приклади в мережу і їх починали замовляти. Коли кажуть, що я дизайнер – то це, напевно, не зовсім правда. Я майстер виробів Horondi.

Нещодавно на своїй сторінці ви показали серію бананок з передвиборчих банерів. Розкажіть про те, як даєте нове життя речам?

Я не є екоактивістом. Коли створював цю бананку, зовсім не думав про екологію. Вдома залишився банер одного з кандидатів, за якого дуже вболівав на виборах. Не хотів викидати, тому вирішив пошити щось цікаве. Пошив гаманець і бананку. Паралельно “Зелена коробка” запропонувала створити колаборацію.

У одному з інтерв’ю ви говорили, що хотіли б займатися соціальною сферою. Розкажіть про це детальніше?

Я відчуваю відповідальність перед людьми, які живуть на вулиці і зараз в скруті. Я розумію, що можу їм допомогти. Можливо, не фінансово, бо це нічого не вирішить. Краще дати людині вудку і навчити ловити рибу. Це набагато дієвіший спосіб ніж постійно її підгодовувати, бо так вона постійно житиме на вулиці. Я по собі це відчув і бачу по інших людях. Я б хотів заснувати громадську благодійну організацію, яка б займалася людьми, які живуть на вулиці, навчала б їх професії.

А думали займатися підлітками?

Я б хотів, декілька разів мені це пропонували. Знаю, що поки сам не достатньо виріс, не маю досвіду. У мене був період, коли я займався паралельно благодійністю. Але одна людина, якій я довіряю, сказала, що найперше треба розвивати свій бренд до певного рівня, а потім вже займатися благодійністю. Я потім зрозумів, що це справді був період застою, коли я займався будь-чим, але не брендом. Тому бренд розвивався повільно. Horondi три роки, з яких два – період застою. Як тільки я почав займатися лише Horondi, щоб мати достатній заробіток, все стало окей.

Ви подорожували у одній з найдорожчих країн світу, Норвегії. При цьому подорож була досить бюджетною. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше?

Я займався Horondi, і з бізнесом було дуже не легко. Я був у мінусі, але дуже хотів подорожувати. Поїхав автостопом. Частину коштів зібрав в інтернеті. Багато хто через це обурювався, мовляв, збираю гроші на дурниці. За три дні я зібрав більше трьох тисяч гривень. Деякі люди скидали гроші зі словами, що теж мріють про подорож, поки не мають змоги, але хочуть, щоб поїхав я.

Я поїхав з 300 доларами на місяць. Поїхав автостопом, не знаючи мови. Я набрав з собою їжі, рюкзак важив 27 кілограмів. Поляки, коли дізналися, куди я зібрався, спочатку не повірили, а потім передавали своїм колегам, щоб мене підібрали дорогою. Пів Польщі знало куди я їду. Я поїхав так тому, що знову хотів відчути як це жити на вулиці. Хоч я не рився по смітниках і мав їжу, все одно жив у наметі. А ще мені здалося романтичним ні від кого не залежати і самостійно подорожувати Норвегією.

Які подальші плани стосовно бренду?

У мене немає розписаного плану, але є внутрішнє чітке бачення куди хочу рухатися. Звісно, я хочу розвивати бренд, збільшувати коло людей, які над ним працюють. Хочу стати максимально легальним. Максимально сплачувати податки, хоча завжди є страх “відкритися”. До тебе або почнуть ходити з жорсткими перевірками. Поки працював один – було простіше. Наймати людей завжди важко.

А що б порадили людям, які не можуть визначитися куди рухатися далі і не можуть знайти “справу життя”?

Я не професор, але жоден шлях жодної людини вам не допоможе. Головне шукати себе, пробувати себе у всьому. А ще, якщо твоя справа – це просто гонитва за грошима, то нічого не вийде. Принаймні в мене. Важливо ставити на перше місце не гроші, а внутрішній потяг. Переконаний, що він є у кожної людини. Кожна людина наділена талантом, але багато хто здається і погоджується на будь-яку роботу, яка комфортна. Потрібно пробувати, ризикувати і не боятися. “Твоє” даватиме 100% внутрішній запал. Я з радістю йду на роботу і в мене наступає "пічяль" у вихідні.